Юрий Винничук - Лютеція

„Де ти живеш?“

Я назвав адресу, вона записала.

„Але ж в яві записок не буде“, — сказав я.

„Ні. Але записуючи, я краще запам’ятовую. Розкажи, як ти живеш, що робиш“.

Я розповів, що досліджую українську демонологію, пишу працю про народні вірування, збираю казки й легенди, що в моїй книгозбірні багато казок різними мовами.

„Я теж люблю читати казки, — сказала вона. — Особливо народів Далекого Сходу...“

„А казки Океанії читала?“

„Ні“.

„О, там такі первісні фантазії. Як і в казках північних народів. Там світ тварин і людей переплетений настільки тісно, що голку не просунеш“.

„Так, це ж і є наша Велика Битва: між людьми і тими, що народилися від зв’язку людей з тваринами, птахами й рептиліями! Можливо, саме в тих мітах можна знайти відповідь, як їх перемогти“.

„Де відбувається ця Битва?“

„Поза нашим світом. Ми тільки отримуємо вістки, що хтось із наших загинув. Щодня, щодня... Ми вже до цього ставимося як до повідомлень про погоду. Нічого начебто й не міняється в нашому житті, усе котиться звичною колією... Тільки й того, що когось убили, поранили... Та це так далеко... До всього звикаєш. До смерті теж“.

Я прихилив її до себе, сукня на лівому плечі сповзла, і я побачив татуювання маленького голуба.

„Що це?“

„Знак Листаря“.

„У вас у всіх такий знак? Може, і мені стати Листарем?“ „Для цього треба відбути науку, яким чином вирізняти знаки з тамтого світу“.

„Ти ж мене й навчиш“.

І це були останні слова з того сну».

«Кілька днів я перебував у роздумах, Лютеція не покидала мене, але й не снилася. Я пробував уже всіялко: то напився вина, то накурився турецького тютюну, то навіть роздобув опію і поринув у суцільну фантасмагорію. Це останнє було найзворушливіше, бо мене тоді навідав сон, в якому я потрапив на бенкет. Ні, Лютеції я не зауважив, бо там було багато інших краль, усі вони були геть голі, але в масках. Маски закривали їхні обличчя настільки щільно, що, крім очей, нічого більше видно не було. Тобто лише з вигляду самого тіла можна було б приблизно визначити вік такої кралі, а були тут і дівчата, і жінки, і старушенції. Чоловіки були теж голі, в масках, як і я. Зазирнувши у дзеркало, я побачив на собі маску сатира з ріжками. Уздовж стін стояли столи з напоями і наїдками, гості частувалися або ж усамітнювалися в невеличких будуарах, але дехто не соромлячись, злягався на канапах, яких у цій величезній залі було багато...

Я все ще сподівався зустріти Лютецію, але що голою я її ніколи не бачив, то звертав лише увагу на волосся. Та що ж — з таким волоссям тут було кілька, і всі такі ж стрункі й фігурові. Я підходив до них по черзі і шептав слова, які мали б натякнути, що це я, але реакція була не та, якої чекав, — хтось сахався, а хтось тулився, лепечучи різні милі нісенітниці. Врешті мені не залишилося нічого іншого, як випити вина і потягнути одну таку кралю з помаранчевим волоссям до будуару. Ми сплелися в тісних обіймах, впали на канапу і почали кохатися. Закінчилося це, як зазвичай у снах, нічим — до вух моїх долинув голосний гавкіт собак та іржання коней. Я прокинувся, визирнув у вікно: серед вулиці перевернувся віз із пивними бочками. Одна бочка розкололася, пиво стікало бруком, а собаки жадібно хлебтали.

Минуло кілька днів. Одного зимового недільного ранку я не витерпів і знову стовбичив біля катедри. Несподівано вигулькнув карлик.

„А що? Помогла панові записка? Може, другу передати?“

„Ні, не треба“.

„Пан ходить лезом бритви“, — промовив він тихо, роззирнувшись.

„Що ви маєте на увазі?“ — поглянув я на нього з підозрою.

„Та так... вирвалось. Не звертайте уваги, — він дурнувато хихикнув. — Просто ми всі ходимо цим лезом. Треба пильнуватися. Один необережний рух — і можна злетіти в провалля. Нехай лише погляне пан на цих голубів... — він кивнув на зграю, що видзьобувала крихти з засніженої бруківки. — Життя їхнє безтурботне й безпечне. А чому? Бо нікому вони не потрібні. Це не та порода голубів, яка придатна для їжі. Це насправді ворони в голубиному тілі. Посмітюхи. Хоча їх можна дечому навчити. Наприклад, стати Листарями“. — Він подивився на мене спідлоба.

До чого він веде? На що хоче натякнути? Що він знає щось більше, аніж вдає? Я намагався не реагувати на його слова.

„Однак тоді вже їхнє життя перестане бути безпечним. Бо, ставши Листарями, вони літатимуть на далекі відстані, де їх підстережуть круки, коршаки та яструби. У місті їм куди безпечніше. Аргоро [22] Аргоро (лат.) — між іншим. , шлюб панни Люції відклали на рік. Начебто через смерть Каролевого батька“.