Юрий Винничук - Лютеція

„А що з тим пуделком з шафи, для якої я приніс ключ?“

„Ми її передали Нетленним. Ми хотіли розшифрувати її самі, щоб усі звістки читати на місці. Але не вдалося“.

„А Нетленні не діляться з вами таємницею шифру?“

„Вони самі по собі, а ми самі по собі. Ми для них винятково Листарі. Вони вважають, що ця таємниця належить лише їм“.

Він підвівся і відійшов до бару.

„Ну, от, — сказала Лютеція, — ти сам чув“.

„Але це жорстоко й несправедливо. Я хочу любити тебе не тільки в снах“.

„Я теж“.

„Ми ж можемо бути обережними?“

„Можемо, — погодилася вона й припала до моїх вуст. Поцілунок був гарячий і палкий, я заплющив очі, як і вона, і думав лише, щоб не прокинутися. — Можемо, — відтак повторила вона, — але не будемо. Нас обов’язково вистежать. Хтось із того клубу“.

„Чому ти так думаєш?“

„Є певні знаки, що небезпека близько. Вони не надто очевидні. Хіба ти й сам не знаєш, що страх і тривогу можна викликати не конче появою потворного чудовиська, а звичайним одноманітним порипуванням кватирки? Отак і тут. Я відчуваю це порипування“.

Я запитав, чи ми могли б десь усамітнитися, вона сказала, що не проти, але з цього й так нічого не вийде.

„Чому?“ — здивувався я.

„А ти пригадай, чи ти коли-небудь, кохаючись із кимось у снах, зазнав розкоші“.

Так, це правда, завше просто-таки посередині любощів я прокидався. Це скидалося на закляття. Вона визнала, що і з нею було те саме.

„Розкажи мені, яким чином ти поринаєш у ці сни“, — запитав я.

„Мабуть, так само, як і ти. Засинаючи, пригадую, на чому обірвався попередній сон. Я завжди його записую. Не детально, але так, аби могла згадати. Хоча цього не досить... ще діє той пунш, який ми п’ємо в шинку. Він не дає забути сон. А в храмі — вино пам’яті... — Вона помовчала і додала: — Уже загинуло понад три десятка наших. І всі смерті були інсценізовані під нещасний випадок або під самогубство. Це жорстокі й підступні вбивці. Ти не повинен більше до них ходити“.

„Я й не збираюся. — Я перехилив келих і прошепотів їй на вухо: — Знаєш, кого я побачив останнього разу в тому клубі? Твого кавалера. Він там Виновий Митусь“.

Вона сіпнулася й виразно налякалася.

„Ти не сплутав? Невже ти його так добре роздивився?“

„Краще не буває. Це він“.

„О господи! Вони його приставили до мене!“

„Можливо, ні. Може, це просто такий збіг“.

„Це не схоже на збіг. Це схоже на відкриті лови“.

Вона спохмурніла й занурилася в себе. Я узяв її руку й бавився довгими рівненькими пальцями. Пальці можуть дуже багато сказати, навіть не вони самі, а їхні порухи, їхнє тремтіння, стискання, погладжування. Її пальці були безвільні й відсутні. Їх не було зі мною, вони були дуже далеко, як і її думки. Може, мені не варто було їй розповідати про того жевжика?

„Що мені робити?“ — запитала вона в когось, кого не було поруч.

„А що ти збираєшся? — не второпав я. — Ти можеш з ним більше не зустрічатися“.

„Він мене так просто не залишить“.

„Чого ти взагалі з ним зійшлася?“

„Так батьки захотіли“.

Я перехилив карафку з пуншем у келих, думаючи, що там уже рештки, але там виявилося його ще багато, і він, запінившись, полився через верх, утворюючи калюжу Лютеція подивилася на мене так, мовби намагалася запам’ятати, як я виглядаю. Потім сказала:

„Отже, він такий самий убивця“.

„Чому ти так вирішила?“

„Бо там інших не буває“.

„І ті кралі теж?“

„Так. Вони всі замішані в цьому, — раптом насторожилася і вказала пальцем на калюжу, яка розтеклася дивними формами, утворюючи сухі острівці. — Це воно!“

Вона швидко вийняла з торбинки ручку і папір і намалювала контури калюжі, відтворюючи кожен острівець якомога точніше. Я стежив за нею з цікавістю, здогадуючись, що вона відчитала нове послання. Але якщо вона це робила коли-небудь у присутності свого кавалера, то немає сумнівів, що він уже доповів це у своєму клубі. А отже, знає, що вона належить до Листарів. Коли ж вона закінчила, я взяв серветки й висушив баюру.

„Ти це при ньому теж робила?“

Вона була ошелешена моїм питанням. На її обличчі вималювався непідробний жах. Вона, звісно ж, згадала, що робила щось подібне, й не раз, а отже, їхній контакт був, можливо, спочатку справді чисто випадковим і природнім, але згодом уже мусив набрати інших ознак.

„Налий мені“, — попрохала вона.

Я кивнув шинкареві, піднявши порожню карафку. За мить з’явилася друга, і я розлив її. Лютеція випила, але обличчя її не розвиднілося. Вона роздумувала про своє. Раптом запитала: