Юрий Винничук - Лютеція

„Те саме й карлик казав“.

„Що за карлик?“

„Дідько його знає. Я через нього Люте... тобто Люції записку передавав“.

„Що? То ти й до неї залицявся? Коли то було?“

„Ти була тоді в Кракові“.

„Авжеж, ти дарма часу не витрачаєш. І що — вона відповіла?“

„Нічого. Вона не хоче признатися, що снилася мені“.

„О, Мати Пресвята! Звідки ж вона може знати, що тобі снилася?“

„Я їй теж снився“.

Юлія подивилася на мене виряченими очима, відтак розсміялася.

„Вперше щось подібне чую! Ти теж їй снився, але вона в цьому не признається? Хочеш, я її сама розпитаю?“

„Це нічого не дасть. Нам заборонили спілкуватися наяві“.

„Хто?“

„Вона їх знає. Ті, що працюють Листарями“.

Юлія помахала кельнерові і замовила мускатель.

„Мушу, Ясю, випити, бо голова в мене йде обертом від твоїх слів. Наскільки я второпала, ви собі любенько бачилися в снах. А тепер ти хочеш розбудити в ній спогад про цей історичний момент. Однак вона не піддається на провокацію, бо їй заборонено. Так? — Я кивнув. — Чудово. Отепер я все собі гарно поскладала в голові. І знаєш що? Я перебалакаю з нею пізніше. Коли ми опинимося наодинці. Можливо, вона відкриє мені щось більше. Але... якщо ти задурив собі голову, що можеш її пошлюбити, то забудь. Там родина надто гонорова, аби погодитися на зятя, якого чекає парафія в якомусь гірському селі“.

Люція з’явилася зовсім спокійна, без жодного сліду по сльозах, і сіла біля нас, розправляючи на колінах сукню.

„Люсі, — звернулася до неї Юлія, — а що як справді нам махнути до Винників? Це ж близенько. Знаєш, де вілла Борковського? Посеред самого Вайнберґена. Хоч я там ще не була, але начулася. Ясю, як ти туди добираєшся?“

„Омнібусом“.

„Омнібусом? Вперше чую! А то що за проява?“

„Така собі велика карета на дванадцять місць, запряжена кіньми. Нещодавно він почав курсувати до Винників і назад. — Я поглянув на годинника. — До речі, за квадранс він буде минати Бернардинський пляц. Можемо ще встигнути“.

„Тоді гайда! — Юлія зірвалася з місця й почала вдягатися. — Люсі, я можу поїхати й без тебе. Але зауваж, що сьогодні тебе чекатиме лише захопливе спілкування із твоєю тетою. То як?“

Люція хвильку повагалася, врешті зітхнула і теж піднялася. Я поміг їй вдягнутися, потім розрахувався з кельнером, підхопив свого кунтуша, і ми поквапилися до Бернардинів.

Омнібус над’їхав вчасно, в ньому були ще вільні місця, але на Митній підсіло ще кілька прогульковичів, які вже мусили стояти.

„Боже, як Личаків змінився! — дивувалася Юлія. — Скільки тут повиростало нових будиночків!“

Нові будиночки повиростали тільки на нижньому Личакові, бо на горішньому стояли все ті ж старі рудери під ґонтою або соломою впереміш із шинками, з яких вивалювалася на сніг весела компанія і горлала коляди. Ми проминули руїни чортового млина, які виглядали доволі понуро, і виїхали на гостинець, що вів просто до Винників. Люція нарешті ожила, мовби змирившись із тим, що не вдасться їй сьогодні побути на самоті, й, на мій подив, навіть підтримувала розмову.

Омнібус зупинився біля тютюнової фабрики, запах свіжого тютюну розливався в повітрі. Ми спустилися серпантином на діл, минаючи розмальовані, наче іграшки, австрійські будиночки з металевими каркасами для виноградних лоз на кожному подвір’ї. У декого ще виднівся незібраний білий виноград.

„Поглянь, — здивувалася Юлія. — Чому вони його досі не зібрали?“

„Бо це спеціальний Гатунок, який не боїться холоду. А, як бачиш, зима цьогоріч доволі лагідна, сильного морозу нема, то вони його притримали, аби став ще солодшим. А відтак почнуть виготовляти з нього Eiswein. Ви маєте нагоду покуштувати це вино“.

Біля вілли Александра ми зупинилися, я вийняв ключа, відчинив важку браму, і ми зайшли на засніжене подвір’я. Зранку я тільки те й зробив, що розчистив вузеньку стежку до будинку, а обабіч стежки височіли кучугури снігу.

„Скоро тебе сніги заметуть вище даху, — сказала Юлія. — Чому ти не наймеш когось, аби розчистили?“

„А мені й так подобається“.

„Всі учені рано чи пізно перетворюються на диваків, — констатувала Юлія. — І що більший дивак, то видатніший учений“.

На віллі було шість покоїв і окремий просторий салон з м’якими меблями. В одному з покоїв я урядив свій кабінет. Ну, і, звісно, Юлії та Люції закортіло побачити в першу чергу саме його.

„Між іншим, — зауважила Юлія, — Люція страшна книгоманка“.

Це й видно було з того, як вона почала придивлятися до моїх книжок, виймати то одну, то другу, розгортати, щось вичитувати.