Юрий Винничук - Лютеція

„У вас так багато казок і мітів, — промовила вона. — Мені теж подобається їх читати“.

„Я досліджую демонологію. Тому, як бачите, тут переважають міти та легенди примітивних народів. Серед них багато мітів про те, — тут я вже не зводив з неї погляду, — як люди і звірі жили одним життям. Жінки жили з круками, тюленями, оленями, ведмедями, а чоловіки — з водоплавними птахами і зміями. Бо жіноче начало завше пов’язане з землею та водою, а чоловіче — з небом. Вода і вогонь, як і дерево життя, — медіатори між цими обома началами. Тому в народних піснях закохані зустрічаються завше біля річки, біля броду, біля криниці і так далі. Або щось горить-палає“.

„Ти кажеш, що жінки завше водоплавні птахи? — здивувалася Юлія. — А як же „Сидить голуб на березі, голубка на вишні“?“

„Це всього лише новітній паралелізм. Ще й далекий від життя, бо голуби на дерева не сідають. Хіба що горлиці. А в архаїчних піснях жінок порівнюють з лебідонькою, качечкою, гусочкою. Серби порівнюють з красивою змією. Чоловіка у піснях порівнюють з небесними птахами — соколом, орлом сизокрилим... Але, може, перейдімо до салону, щоб я вас міг почастувати?“

Люція прихопила з собою мітологію Фрідріха Шлегеля і вмостилася з нею на канапі. Юлія розглядала фарфоровий посуд у шафці, а я спустився у погріб і виніс пляшку айсвайну та ще три пляшки різних вин.

„Ого! — похитала головою Юлія. — Непоганий початок“.

„А що тебе дивує? Крім портвейну, усі ці вина дуже легкі“.

На почастунок у мене був сколівський сир, куликівський хліб, печиво від цукерника Крейґеля, помаранчі і яблука. Дівчатам льодяне вино засмакувало. Люція виразно пожвавилася, її увагу прикували ілюстрації з зображенням чудиськ, які народилися від змішання людей зі звірами, птахами та плазунами. Вона їх розглядала зі стривоженим виглядом. Мусила, мабуть, пригадати нашу розмову уві сні. Не могла не пригадати, бо я навіть вловив її погляд з-під брів, звернений на мене, але полохливий і миттєвий. Я підсунувся до неї і сказав:

„Бестії, що народжуються від людей і звірів, завжди були небезпечнішими за самих звірів. Але трапляються міти й казки, коли з такого зв’язку народжується богатир з позитивними рисами. Хоч би й у наших казках: Медведенко або Медведюк, Левень, Сученко, Іван — Коров’ячий син“.

„Так, — погодилася Люція, — але це все сини шляхетних тварин — ведмідь, пес, кінь, корова, лев... А бестії — це діти всілякого гаддя, зміїв, крокодилів, драпіжних птахів, шакалів, лисиць, щурів... Хоча є й песиголовці...“

„Але вони по нашому боці... — бовкнув я тихо, помітивши, як Люція відразу зиркнула на Юлію, чи та не почула. — Відколи святий Христофор їх охрестив, який і сам був кінокефалом. І вони не народилися від зв’язку людей з собаками“.

Люція подивилася на мене доволі промовисто, мовби даючи знати, щоб я не говорив зайвого, але водночас і визнаючи, що пам’ятає все. В цей момент мені хотілося її обійняти і не відпускати, все моє тіло і вся моя душа рвалися до неї. Її полум’яне волосся розквітало переді мною, мов неопалима купина, в яку хочеться занурити руки, не боячись опіків...

„В індіанських мітах бестії — відверто негативні персонажі, — продовжував я. — Це потвори, які люто ненавидять людей і готові їх убивати за будь-якої нагоди. Їх неможливо приручити або навернути на нашу віру й наші традиції. Вони залишаться такими самими — злими, навіженими і непримиренними. Їх виправить лише могила“.

„Але вони вже серед нас...“ — зовсім тихо промовила Люція, скориставшись тим, що Юлія хитаючись рушила до покою, де був виходок.

На щастя, граф, зводячи свою віллу, облаштував і це важливе місце так, аби не доводилося щоранку носитися з нічниками, бо в підлозі був кафльований отвір, під яким протікав струмок. Обабіч нього були викарбувані Адам і Єва, які тягнулися одне до одного руками. Себто граф делікатно натякав, що Єва простягала Адамові не яблуко, а...

„Так, вони проникають до нас, вдають, що вони такі самі... — говорив я, пильно стежачи за Люцією, — Виряджаються в наше вбрання, намагаються промовляти нашою мовою, поводять себе як ми, але вони — не ми...“

„Отже, міти продовжують жити, — сказала вона. — Правда? Вони живуть тут і зараз?“

„Так, — погодився я. — Звіролюди воюють з нами і будуть воювати, поки ми їх не знищимо“.

„Гадаєте, їх перемогти неможливо?“

„Я вірю, що можливо. Велика Битва мусить завершитися нашою перемогою. Принаймні у мітах перемагаємо таки ми. Бо коли весь народ рушає на ту священну Битву... не тільки лицарі, а й Листарі... — тут я зам’явся... — ...я хотів сказати волонтери... перемога буде наша“.