Юрий Винничук - Лютеція

— Мені сказали що там усе перебудували, — сказав я.

— Тоді я не хочу це бачити, — відповів він, хоча перед тим роздумував, чи не поїхати провідати сусідів.

— Я теж.

— А ти чому?

— Це зруйнує мої сни.

Він кивнув.

— Мої теж.

Я помагаю йому залізти у ванну, він переставляє спочатку праву ногу, тримаючись однією рукою за мене, а другою за край ванни, потім ліву, відтак обома руками спирається на краї ванни, я його підтримую під пахви, і він так сідає.

— Вода не загаряча, тату?

— Ні-ні, в сам раз.

Він сидить штивно, мовби боячись відхилитися назад і опертися спиною.

— Ти можеш відхилитися, — кажу.

— Ні, не треба. Потри мені спину.

Я тру йому спину намиленим віхтем, тру так, щоб ця бліда спина зарожевіла, тру груди, широкі й колись м’язисті, а зараз м’які й худі, а потім поливаю водою. Далі він миється сам, а коли кличе мене, я знову допомагаю, він виходить з ванни таким самим робом, як і заліз. Я витираю його рушником, накидаю на нього свого халата й веду до покою, де він облаштував свій маленький світ, обклавшись ліками, книжками і світлинами. Там він сідає на канапу, я вмикаю телевізор, і він задоволено крекче.

Я готую борщ, він чує, як я шаткую овочі, й гукає:

— Тільки не грубо ріж... не грубо... бо мені важко жувати.

— Я не ріжу, а тру на тертку.

— A-а, то добре, добре.

І коли він їсть борщ, то каже:

— Мені подобається, як ти готуєш. Зовсім як наша мама.

І тоді в мене з’являються сльози на очах, я виходжу на балкон, щоб він їх не помітив, дивлюся в сад і бачу горлиць на горіхові, вони саме в’ють гніздо, і мене попускає.

Тато мій, мов малюк, за ним треба доглядати, а колись то був здоровий чоловік, високий і сильний, він хапав мене за ногу, коли я викручувався, ухиляючись від його паска, міцно тримав, а другою рукою лупцював. І не було це настільки боляче, як я верещав. Якщо подумати, то верещав я більше з обов’язку, аніж від болю, і ніколи я на нього за це не гнівався, бо регулярне биття скидалося на ритуал після батьківських зборів, до чого я незмінно готувався, запихаючи в штани рушника.

Потім тато виходить на прохід, іде, спираючись на ковіньку, яку сам і вистругав з вишневої гілки, бо та, дідова паличка, тріснула, час від часу він зупиняється та роззирається на боки, доброта так випромінює з нього, що навіть мій сусід, який пересварився з усією вулицею, а з деким навіть пересудився, та й мені судом погрожував, спочатку насуплено й напружено сприймав татове «Боже, помагай», пораючись на городі, а далі став відповідати, та все лагідніше й лагідніше, аж урешті дозволяв собі перекидатися кількома словами. Тато тюпає далі, спиняючись біля кожної хати, помітивши когось на подвір’ї, вітається, бесідує і йде далі. Я живу тут уже віддавна, а знаю лише трьох сусідів, натомість він не тільки перезнайомився з усією вулицею, але й з паралельною до неї. Повертався завше сповнений інформації, і нею за будь-якої ціни хотів зі мною поділитися, хоча я не мав жодного бажання вислуховувати новини, у кого там дах протікає, а в кого пес курку загриз. А тепер, коли його нема, слухав би й слухав, та ще й перепитував. Але нема вже кого перепитувати, нема кого... Як же мені бракує тих його розважливих хазяйновитих розмов, його порад. Дивно, що саме в останній рік свого життя він навчив мене, як правильно гострити ножа, а я, стільки років пораючись на кухні, цього не знав.

— А пам’ятаєш, як ти мене мордував з чищенням мештів? — кажу я, помітивши, як він спостерігає, що я мию заболочені мешти під краном.

— Тоді мешти були дорогі, — каже він.

Я мусив спочатку зістругати засохле болото спеціальною шпичкою, яку він вистругав для цієї шляхетної мети з дерева, потім мав терти їх жмутом газети, щоб не зосталося ані капки болота, а тоді — протерти їх ваткою, змоченою в молоці. А коли молоко висохне — отоді лише напастувати. Це були муки, сльози й образи.

Тепер я просто тупо мию їх під краном, витираю насухо і пастую. Ну, звичайно, я не ношу мешти по десять років, як носив він. Я ще й досі пам’ятаю його німецькі черевики, які він здобув у бою.

— Ти хоч їх не з трупа зняв?

— Де там! Ми вистежили німців, коли вони голі купалися в Ікві біля Бережець. Німці, щоправда, виставили варту, але ми підлізли непомітно й ударили по них. Відразу забили їх більш як два десятка. А тоді метнулися до Бережців, де стояла залога жандармерії. І там стільки саме поклали. Забрали цілий склад одягу і зброї. Після цього бою вся наша чота носила німецьке обмундирування. Один жандарм пристав до нас, бо й раніше помагав нам і посилав повідомлення. Ми його кликали Грубий Фріц. Файний був хлопака. Займався кухнею, робив дуже смачні ковбаси. Потім, коли німці почали відступати, йому виготовили документи й відправили до Німеччини. Цікаво, чи він десь потім згадував, як воював в УПА...