Юрий Винничук - Лютеція

„Ви хочете сказати, що таких людей є більше?“

„Їх багато. Ми інколи збираємося в такому своєрідному клубі й обговорюємо всі деталі того сну, щоб усе ж таки визначити місце його події. Але є й інші сни, ми їх теж обговорюємо, шукаючи пунктів дотику“.

Далі він детально випитав мене про все, що я бачив у сні. Особливо його цікавили дівчата з кольоровим волоссям. Він запитав:

„Чи там була котрась на ім’я Лютеція?“

Я насторожився.

„Не пригадую. Але ж... якщо й була, то тридцять років тому її ще не могло бути... там були самі юнки...“

„Була... І п’ятдесят років тому була. Серед нас є дідок, який бачив її теж у сні років п’ятдесят тому“.

„Коли ви збираєтеся?“

„У нас є свій спосіб сповіщення... Щотижня купуємо „Dziennik Mód Paryskich“ і проглядаємо всі сторінки. Щойно з’явиться оголошення про відкриття нової пекарні на неіснуючій вулиці, це знак, що ми в п’ятницю зберемося у відомому нам місці. Хочете приєднатися? Що ж, це було б для нас цікаво, може, повідомите нам особливі прикмети. — Він узяв серветку й написав адресу. — Так щасливо склалося, що мене вибрали магістром, і я маю право запрошувати до нашого гурту. Мушу попередити, що коли ви приєднаєтеся до нас, то не смієте промовити жодного слова, доки до вас не звернуться. Якщо згодом зустрінете на вулиці когось із тих, кого там побачите, то не маєте права його потурбувати. Поза клубом ми — незнайомці. Лише мені вільно спілкуватися з усіма, де б то не було, поки я магістр“.

Щотижня я купував „Dziennik Mód Paryskich“ і уважно проглядав кожну сторінку, аж поки й справді не побачив потрібну рекламу: „На вулиці Матильди під № 8 відкрилася нова пекарня. Свіже печиво найрізноманітніших Гатунків уже своїми пахощами приманює місцевих жителів“. У п’ятницю я подався за вказаною адресою. То була невеличка ресторація з приваткою — залою для бенкетів, віддаленою від головного приміщення коридором, а отже, чути тих, хто тут збирався, ніхто не міг. За довгим горіховим столом зібралося п’ятнадцять осіб, я став шістнадцятим. Чоловік, який мене сюди запросив, почепив мені на візитівку дзвінкового [15] Дзвінка — бубна. митуся [16] Митусь — валет. й тихо пояснив, що тут імен нема, а кожен носить свою карту й відгукується лише на неї. Щойно тоді я зауважив, що всі присутні, а це були здебільшого літні люди, мали карти, почеплені до кишеньки на грудях. Четверо тузів були огрядними добродіями, убраними в темні костюми з камізельками, при краватках, вони поводилися, як справжні тузи, на їхніх пальцях зблискували золоті персні й печатки. Четверо королів виглядали не менш імпозантно, але були худішими, й кожного прикрашала гостра борідка. Четверо краль мали на собі балеві сукні з мереживами, помада і туш вилискували кумедно на їхніх зморщених худих обличчях, але й вони знали, вочевидь, собі ціну. Отже, я долучився до двох митусів, бадьорих молодиків, і не дуже від них відрізнявся. Четвертий митусь не з’явився з поважної причини. Магістр мав на грудях карту джокера. Усі сиділи мовчки й чекали, поки офіціанти завершать накривати стіл. Чогось особливого тут не було — лишень широкі тарілки з нарізаним м’ясивом, сирами і хлібом. При цьому не було столового приладдя. Останнім офіціанти внесли ящик вина і налили кожному по великому літровому келиху. Мертва тиша мене починала нервувати, але я боявся поворухнутися. Нарешті офіціанти вийшли, і Джокер промовив: „З радістю вітаю вас із нашою сто чотирнадцятою зустріччю в Клубі Розбитих Сердець. Відразу хочу представити нового члена клубу — Дзвінкового Митуся. Привітаймо його. — Сухі стримані оплески тривали три секунди, я кивнув на знак подяки. — Ми тут уже давніше оповіли свої сни, але окремі з них переповідаємо знову і знову, вишукуючи деталі, які допоможуть укласти мапу з місцезнаходженням того шинку. Тож пізніше попросимо декого ще раз повторити свій сон. А тим часом наш новий гість, як з’ясувалося, зробив деякий прорив у снах, бо побачив те, чого не бачили ми. Але не буду випереджати події, а послухаймо його оповідь. Прошу, — звернувся до мене, — не пропускати нічоґо, найменша деталь має велике значення. Якщо хтось матиме уточнююче питання — будь ласка“.

Я сумлінно розповів лише те зі своїх снів, що вважав слушним, хоча мене перебивали багато разів, я не раз змушений був повертатися до того чи іншого моменту, повторювати, уточнювати, а присутні звірялися зі своїми записами і то кивали, то робили здивовані міни. Скінчивши, я нарешті зміг пригубити вино, келихи були важкими, бо мало того, що містили літр рідини, то ще й мали масивне товсте дно, і коли хтось їх ставив на стіл, чувся гучний гуркіт.