Юрий Винничук - Лютеція

— Як сказати... не те щоб великий... але кривенький...

— Римський, — зробив висновок стрийко. — Яку всіх Винничуків, крім оцього виродка, якому його носа перебили.

— Ну, ні, не римський, — зітхнув пан Базьо. — Просто кривенький. Але, як на мене, це не такий уже й ґандж. Поїдете до Америки й собі направите. Там тепер з любої мавпи людину роблять.

— Давайте адресу, — потер руками стрийко. — Але як то має бути? Ви їм повідомите про наш візит?

— Аякже! Між нами все давно узгоджено. Тобто з її цьоцею. Вона все зробить так, аби панна нічого не запідозрила й думала, що то все випадково. Я кажу цьоці, що є охочий зустрітися, вони називають час і дату. Думаю на цих вихідних усе владнати.

— А скажіть, — поцікавився я, — чи ви вже когось посилали туди?

— Ні-ні, — замахав руками пан Базьо, — ви перший! То є — о, погляньте, — він підсунув мені під ніс карточку, де була дата, — зовсім свіжий запит. Ще й тижня не минуло. Але скажу вам відразу — такий скарб не залежується. Нині єврейки в моді. Є різні варіанти. Хтось платить їм гроші за шлюб, аби виїхати, в Австрії розлучаються, й кожен фалює у своєму напрямку. А є й такі, що розлучаються аж в Америці. Та є й такі, що живуть собі щасливо, як два голубоньки. Бо єврейки — чудові жінки. Віддані, вірні й мудрі. Правда, лише до сорока. Потім зачинаються проблеми. Бо мудрість виходить з берегів, і вона починає дивитися на свого хлопа, як на мале пиво.

— Що це означає?

— А те, що вони з віком починають бачити хлопа наскрізь. Такий у них старозавітний дар. Відкривається третє око. Збрехати такій матроні вже непросто, у гречку стрибати тяжко, доводиться вести себе ціхо й потроху перетворюватися на чесного пантофелька. Але багатьом це до вподоби. Чому нє? Коли за тебе все вирішує така премудра Рахіль, то чому б і не підкоритися?

— Ну, аби лиш тота Рахіль не перетворилася на Юдиту, — глибокодумно зауважив стрийко.

— А то так, так... буває, — погодився пан Базьо. — Але я би то тлумачив у переносному змісті. Себто відрубування голови відбувається не наживо, а умовно, жінка стає головою родини й перебирає всі турботи на себе. При такій жінці хлопові голови більше не треба. Бо вона все на світі обдумає, обмислить і зробить висновки.

У неділю зранку того дня, коли ми мали рушити на оглядини, приїхав Ізьо на «Волзі». Така почесна місія не могла обійтися без нього, стрийко спеціально його викликав до Львова. Ще не бачивши панни, Ізьо потирав руки й радісно повідомляв, що я зробив дуже вдалий вибір.

— Тобі як літераторові конче треба звідси виїжджати. Тут уже нема що ловити. А там — великі перспективи. Я дам деякі адреси, тобі там поможуть. Навіть не роздумуй.

А пополудні ми всі троє вирушили в гості до пана директора лижної фабрики. Жив він у старому двоповерховому будинку-люксі з довоєнної епохи. Ізьо припаркував авто біля брами й бадьоро запікав, аби там не випустили з уваги, що жених приїхав на «Волзі», а не трамваєм. Зустріла нас цьоця й провела до вітальні. Не встигли ми розташуватися у фотелях та роззирнутися по обставленому імпортними меблями покою, як з’явився статечний чоловік у костюмі й при краватці. Він відразу перейшов до діла, сповістивши, що його донька загалом тримається хати, фанатично вчиться й не має часу на гульки, тому з кавалерами в неї проблема. А дівці вже двадцять чотири, тут стрийко глибокодумно закивав головою і моргнув мені, ось-ось закінчить медичний інститут, і надалі коло знайомств звузиться ще більше. От вони й вирішили підшукати їй порядного хлопця, а в картотеці пана Базя непорядних нема, аби таким чином забезпечити їй майбутнє. Час від часу тітка закочувала очі й приказувала: «Ах, наша Беллачька!» Після тієї тиради директор поцікавився, хто я і що я, стрийко не дав мені й слова сказати і розписав мене в суцільних суперлативах, аж я почервонів. Ізьо лише кивав головою. Пан директор із неприхованим зусиллям вслухався в галицький спіч стрийка, мабуть, окремих слів не второпавши, ще менше розуміла тітка, висунувши шию й наставивши вуха, та, видно, зневірившись у своїх здібностях сприймати мову галичан, подалася до креденса й виставила пляшку мартелю та кілька келишків. Потім кожному налила й знову всілася, але вже навіть не намагалася прислухатися. Пан директор підняв чарку й запросив випити для знайомства. Тітка на хвильку вислизнула, а повернувшись, повідомила, що я можу піти познайомитися з Беллою. Я слухняно підвівся і, супроводжуваний бадьорими поглядами стрийка та Ізя, піднявся сходами й опинився в просторому кабінеті. На канапі сиділа з книжкою Белла, описана паном Базьом з неймовірною точністю. І волосся вона мала, як у Лютеції, — таке ж полум’яне. Усе було так, як він зобразив, але трішечки не так, бо очі, хоч і були великі, та все ж не вибалушені, а такому, як у неї, носикові, я б ще й позаздрив. Одне слово, дівчина була перша кляса, а пан Базьо, мабуть, насправді її не бачив. Я привітався, вона, оцінюючи мене скептичним поглядом, кивнула на крісло навпроти. Вона сиділа, заклавши ногу на ногу так, що видно було її налите повне стегно. Запанувала мовчанка. Спочатку я роззирався по стінах, заставлених стелажами з російською класикою та медичними підручниками, потім подарував дівчині одну зі своїх заготовлених наперед усмішок, щоб якось розрядити атмосферу, але атмосфера залишалася хмарною, хоч і з деяким проясненням, яке пульсувало винятково від мене. Панна, вочевидь, дивилася на мене як на когось, хто намагався в неї вкрасти гаманець. Урешті видушила з кривою посмішкою: