Юрий Винничук - Лютеція

— Малювання оголеної натури, — намагався я спокійно пояснити, — не означає чогось більшого. Жодного близького контакту.

— Не брешіть. Ви всі однакові.

У її очах навіть забриніли сльози, і я подумав, що в її житті вже була любовна трагедія. А може, не в її житті, а в житті її татуська, який нагадував неабиякого вітрогона.

— Галюню! — пролунав голос її матінки, і ми посунули до хати.

Гостина закінчилася, і стрийко прощався. Галині батьки тиснули мені руку й запрошували приїжджати. Галя насуплено мовчала, але руку подала. Більше я її не бачив.

Дорогою стрийко діставав мене, що я думаю про таку наречену. Я запитав:

— А ти б хотів жінку — оперову співачку?

— Боже борони! — щиро вжахнувся стрийко.

— Ну, от, — зітхнув я.

— Гм... — він засопів. — Дурно вбили час. Хоча гостина була незлецька. Нє-нє, жодних співачок, художниць, юних поетес...

— І навіть поетес?

— Їх особливо сахайся. Якщо дружина пише вірші і має щодо цього якісь амбіції, треба негайно відбити їй бажання псувати папір. Ще жодна поетеса не була доброю дружиною. Такий закон природи. У мене було дві, з якими я жив певний час, то це була трагедія! Вони усі ліниві роззяви, забудькуваті істерички і ображені на світ, який їх не визнає. Ти будеш в такої на вічних побігеньках.

Але він на тім не заспокоївся й знову поволочив мене до пана Базя, а там відразу взяв його на перепит:

— А що ви нам за наші гроші підсунули?

— Або що?

— Ви не сказали, що вона збирається стати оперовою дівою. Нє-нє, не крутіть носом. Якби ви нам то сказали, ми б і не рипалися. Так що давайте другу адресу, але забездурно. Бо тамта на вашій совісті.

Пан Базьо покрутив головою.

— Гм... то я ще маю знати, хто ким хоче стати... Але чи я не казав, що вона вокалістка? А куди така Аїда мала би податися, коли не в оперу? Що — у церковному хорі співати? Але добре. Пошукаємо іншу... — він попорпався у картотеці й запитав: — Чи конче мусить бути вродливою, як Суламіта?

Стрийко не дав мені відповісти й замахав жваво руками:

— Та на дідька тота врода, коли добра порода. А воно поки молоде, то все файне. Усе свіже й гладеньке, як у поросятка. А нема хіба так, щоб і те, і се, і до того ще й врода?

Пан Базьо розвів руками:

— Порозбирали. А нових надходжень не було. Хіба зачекаєте.

— Та добре, давайте, що є. Нам нема коли чекати.

— Я теж так мислю, — згодився пан Базьо. — Ну, і о... Донька директора лижної фабрики. Перша кляса. Там є все і до всього. А головне, — тут він підніс пальця догори, — то є поважна єврейська родина. Розумієте мене? — прискалив око.

Я мовчав, не второпаючи, куди він гне. Виручив стрийко.

— Та чо’ не розуміє! То ж неабиякі перспективи! Одружитися з євреєчкою і махнути до Америки! Берем.

У мене й справді давно вже врунилася вперта ідея звалити кудись подалі звідси, але яким чином? Женячка — це справді найнадійніший спосіб.

— Чи можна мені зиркнути на її фото? — не витерпів я.

— Ні, — зітхнув пан Базьо. — Фота добути не вдалося. Панна дуже дискретна й соромлива. Запит на жениха подала її цьоця без її відома. Чому цьоця? Бо мама померла. Між іншим, українка, місцева. Але я її видів і можу описати з точністю до родимки на щічці. Вона висока, може, навіть трішки вища за вас. Має довгі ноги, поважний бюст, тонку талію, і чудову, як на мій смак, дупцю.

— І це все? — запитав я.

— А чого вам ще бракує? Дерев’яної ноги нема, це вже вибачайте.

— А обличчя?

— Та шо тобі з того обличчя? — не витримав стрийко. — Хіба обличчя головне? Ти будеш мав розкішне тіло.

— Нє-нє, — не здавався я. — Що там з обличчям?

Пан Базьо шморгнув носом.

— З обличчям все в порядку. Чудове густе волосся. Яскраво-руде. Та що там — полум’яне! Можна сказати, цілий стіг. На обличчі подекуди веснянки.

— О, ти чуєш? — зрадів стрийко. — Веснянки! Усе життя я був у захваті від веснянок.

— А на плечах теж? — запитав я.

Колись я мав дівчину, що мала веснянки ще й на плечах. Це було дуже сексуально.

— На плечах? — пана Базя від обурення аж заткало, він мусив віддихатися, перш ніж відповісти: — Та що ви собі гадаєте? Що я досліджую їх із ніг до голови, чи що?

— Добре, то жарт, — заспокоїв я його. — А далі?

— Ну, далі... що далі... — хитнув головою пан Базьо. — Очі трішки, я б так сказав, вибалушені.

— Тобто великі? — знову невідь-чому зрадів стрийко.

— Власне так. Великі.

— Яку жаби? — уточнив я.

— Агій! Де таке можна казати?! Просто великі. Ну і ніс... ніс...

— Що з носом? Він теж великий?