Юрий Винничук - Лютеція

— Ну, добре. А чим не підходить розлучена без дитини? Але з помешканням?

— Підходить, але не йому. То мені би підійшла, бо я знаю, як з такими раду давати. Бо розлучені теж уже мають сформовані звички, погляди на світ і таке інше. І якщо вона звикла, що мило мусить лежати в мильничці, а не поруч, то нема ради. Або якщо перший муж ніколи не цьмакав і не хропів, а другий і те, і се, то вже ціла трагедія. Бо рано чи пізно вона йому то тицьне. Або якщо перший муж не звертав уваги, що в неї вічно голова болить, а другого від того шляк трафляє? І знову шкандаль.

— Отже, дівчина на виданні?

— Так. І не старша двадцяти чотирьох років. Бо після двадцяти п’яти, то теж неабияка штучка. З такою треба буде морочитися, як із диким мустангом, заки приручиш. По собі знаю. У неї за плечима в такому віці розбите серце, сльозливі спогади за тим скурвим сином, який вженився на її подрузі, й тверде переконання, що всі чоловіки — сволочі. Нам підійшла б шуфлядка «ґ», — сказав стрийко твердо.

— Дуже слушно, — погодився пан Базьо. — У його ситуації краще мати запасний варіант. Та-ак... що ми тут маємо? — він витяг шухляду, а ми повитягали шиї. — Відразу мушу поцікавитися, чи дуже важливу ролю грає розум.

— Чий? — запитав стрийко.

— Ну, та вашої обраниці. Чи мусить вона конче бути мудрою, як Марія Магдалина, чи дурною, як жінка Лота?

— Е, — махнув рукою стрийко, — на дідька йому розумаха? Щоб тягала на оперу й балет? Щоб волочила на художні виставки й церковні хори? Щоб змушувала читати якусь нудоту, аби потім разом її обговорити? Ні, я не дозволю перетворити на пекло життя мого дорогого небожа. Нехай буде дурненька, але в міру. Не біда, якщо на питання «хто взяв Бастилію?», відповість «не я». Бо це пусте.

Я в принципі не міг із ним не погодитися. Галицькі інтелігентні дівчата просто помішані на камерних концертах, операх, балетах, виставках і літературних презентаціях. А коли жити? Коли жити, я вас питаю?

— Ну, то ось маєте — гарна, як лялька. Заможна. І, як ви сказали, в міру дурненька, хоча це непросто помітити, — і пан Базьо простягнув фото 3 на 4, як до паспорта, з якого дивилася справді мила дівчина, хоч і насуплена і, мабуть, чимось налякана, мовби в очікуванні не легендарної пташки, а іхтіозавра з трупом матінки в дзьобі.

— Який у неї зріст? — поцікавився стрийко.

— Середній, — твердо відказав пан Базьо, потім перевернув фото другим боком. — О, тут ся пише: метр шістдесят чотири. Себто, менш-більш на п’ятнадцять сантиметрів буде нижча за нього, — кивнув на мене.

— Ну, то люкс, — погодився стрийко. — Буде її носив на руках. А фігура?

— Перша кляса. Кажу вам як фахівець.

— Е, фахівці різні бувають. Є такі, що їм пампушки до вподоби, а іншим — драбини.

— Не, не переживайте. Не пампушка і не драбина. А якраз у сам раз.

— Добре, — не витримав я. — А що не так?

— А чому щось конче мусить бути не так? — здивувався пан Базьо.

— Бо так завше буває. Такий закон природи. У кожного щось не так.

— Ну...

— Та кажіть уже.

— Вона нецілована й мовчазна. Але я гадаю, що це чудово. Моя третя жінка була страшна балабайка, метляла язиком, наче віником. Я мусив тікати від неї на природу, щоб урвати бодай трохи тиші. Ціле щастя, жи її вислали до Сибіру.

— Айой! — заспівчував стрийко. — Ото мали-сьте цурис, коли вона ся вернула!

— Та нє, Богу дякувати. Не вернулася, бо знайшла там собі військового та й лишилася. А вже четверта була мовчунка. Та чому була? І зараз є. Чи ви чуєте її? Ні? І я не чую. То це, скажу вам, скарб, а не жінка. То шо — берете? То я їм зателефоную, що в неділю приїдете. І умова така — за адресу п’ятдесят карбованців. А по шлюбі сто.

Є такі вчинки, про які шкодуєш, ще заки їх здійсниш, а все ж таки здійснюєш. Найближчої неділі ми зі стрийком поперлися на Левандівку. Левандівка ніколи не славилася гарними дівчатами, зате охочих напучувати писок кожному, хто проведе їхню дівчину додому, там ніколи не бракувало. Зрештою, Левандівка була досить далеко, і кожен хлопець, який мешкав неподалік центру, зачувши, що дівчина звідти, намагався якнайхутше підняти вітрила й відчалити в нове кругосвітнє плавання в пошуках незаселених островів.

Галюня жила на околиці в приватному помешканні, що дуже сподобалося стрийкові.

— То, знаєш, завше ліпше, як жити в бльоці. Ні тобі сусідів, ні тобі переживань, жи хтось затопить, чи насрає під дверима, чи вкраде витирачку до ніг.

Батьки нас чекали біля брами й повідомили, що Галя нічого не знає про наш візит, і краще, аби то нагадувало несподіванку. Буцім стрийко — то їхній давній знайомий, давно не бачилися, то й запросили на гостину. У вітальні нас уже чекав накритий стіл із закускою і напоями. Я помітив, як у стрийка загорілися очі, він ледве стримався, щоб не потерти руки від задоволення, але силою волі стримався. Нас запросили до столу й стали вгощати. Після третьої чарки матуся сказала, що покличе доню. Дівчина й справді виявилася неймовірно соромливою лялькою з таким потупленим зором, ніби її вели на розп’яття, а не до столу. А коли вже сіла, то треба було її ще вмовляти, аби щось поклала на тарілку, а пити відмовилася взагалі. Стрийко підбадьорливо зиркав на мене й пускав бісики, він, вочевидь, був у захваті. Дорогою мені пояснював: