Юрий Винничук - Лютеція

На весіллі були присутні і її батьки. Тато — товстун з великою головою, яка свідчила, що тільки з такою головою можна стати директором. Мама теж нівроку в тілі. Вони час від часу уважно зиркали в наш бік, а потім підкликали Ірусю і щось довго розпитували. Я здогадався, що про мене, і не мав сумніву, що вона не зможе піти на ніч до мене, тому перемкнувся на іншу дівчину, відразу ж довідавшись, чи не прийшла вона з батьками. Вона була вбрана в рожеву сукню до п’ят, і тіло її википало за межі тієї сукні, та й була вже достатньо п’яненька, аби розтягувати прелюдію знайомства, і ми дуже швидко перейшли до діла за рогом ресторану.

У цей час стрийко витанцьовував зі своєю молодичкою, пізно вночі ми поволокли обох дам до мене й розійшлися по покоях. Засинаючи, я чув, як стрийко з молодицею гучно перетравлюють олів’є, а вранці ми прокинулися від стукоту у вікно. Я спочатку й не думав відчиняти, але тут до моїх вух долинув рідний голосочок моєї матінки. Вона розмовляла з сусідкою. З криком «Мама приїхала!» я вискочив з ліжка й став одягатися. Моя краля кліпала заспаними очима, нічого не розуміючи. Стрийко хутенько випхав свою даму до мого покою й звелів обом тихо сидіти. Заки я йшов до дверей, він встиг зодягнутися, скласти канапу, на якій гецкався з молодичкою, і сховати білизну до шафи.

Мама приїхала зовсім несподівано, але, як завше, з двома великими торбами, набитими харчами. Присутність у мене стрийка її не здивувала, але її чутливий носик відразу вловив запах парфумів.

— Чим тут пахне?

— Ой, Софійко, — тішився стрийко, — ти файно виглядаєш. Тьфу-тьфу-тьфу!

— Але чим тут пахне? — не давала собі заговорити зуби мама. — У вас гості?

І тут вона рушила до другого покою. Стрийко перепинив їй дорогу:

— Дуже добре, що ти приїхала. Маєш при собі гроші? Бо я якраз домовився про плитку до лазнички. Ходімо.

— А то не може почекати? — дивувалася мама.

— Нє-нє, потім її не буде.

І таким ото робом він виманив матусю з хати, аби я за той час затер усі сліди й випровадив наших любасок. І то була остання наша вилазка зі стрийком на чужі весілля, бо далі я навідріз від них відмовився. Та минуло кілька років, і коли після розлучення в мене виникли проблеми з хатою, стрийко знову загорівся покращити моє життя й збагатити його непроминальним змістом.

Той сонячний суботній ранок не віщував нічого тривожного. Я мирно похрапував, коли мене розбудив гуркіт у двері, а потім і у вікна. Я подумав, що почався землетрус, і про всяк випадок схопив паспорта. Але то не був землетрус, то завітав мій стрийко.

— Сервус, коханий! — радісно вишкірився він, із задоволенням демонструючи мені свій парадний вигляд і нові зуби, які йому вставив мій тато. — Ми йдемо в гості.

— О боже! До кого?

— Побачиш. Нас чекає чудовий обід.

— Нічого не розумію. Який обід?

— Поясню дорогою. Збирайся.

Раптом його пильне око впало на стіл із черговою малярською халтурою — великим пластом скла, на якому намальовано було типового совєтського гражданіна з конституцією СССР в руках. Стрийко аж захлинувся від обурення.

— І ти, курчий бику, то малюєш? А бодай тобі червона качка яйця обірвала! Та твої діди в могилі перевертаються!

Я намагався пояснити, що інколи для зарібку малюю ще й не таке і що нема в цьому нічого страшного. Але він не слухав мене, очі його бігали по кімнаті, і в мене виникла підозра, що не без мети, а в пошуках молотка. Мені ледве вдалося його заспокоїти і пообіцяти більше такого не малювати, а скло я накрив капою, аби воно йому не мозолило очі. Нарешті він всівся на канапі і закурив, не перестаючи бурмотіти щось під ніс.

Після того, як я вискочив із лазнички, усе моє збирання відбувалося під невблаганним оком стрийка. Він прискіпливо оглядав кожну деталь мого гардеробу й змусив мене кілька разів перевдягатися. Тобто чорний костюм, якого я востаннє вбирав ще на шлюб, увесь час був той самий, мінялися тільки сорочки. І знову постала проблема з краваткою, якої я терпіти не міг, але цього разу стрийко забезпечився.

— Я це передбачив і прихопив із собою. Краватка додає людині впевненості й солідності. Відразу буде видно, що ти не шантрапа яка, а син дантиста.

Я подивився на себе в дзеркалі й не побачив нічого оптимістичного.

— Ми йдемо на похорон? — поцікавився я, знаючи, що улюбленим заняттям стрийка було приєднуватися до похоронної процесії і, вивідавши дорогою необхідні дані про покійника, виголосити потім над могилою промову, від якої в усіх присутніх сльози дзюрили, мов із ринви. Стрийко був майстром своєї справи й дбайливо вирізав з газет усі некрологи. А пізніше потішав удовичок, як лише міг тільки він.