Юрий Винничук - Лютеція

Я вжахнувся, і мої очі забігали, шукаючи порятунку, але стрийко провадив з водієм захопливу бесіду і не міг нічим допомогти.

— Я писала тобі... писала тобі, як тебе люблю... а ти...

— Я знаю... але я не міг нічого пригадати... у мене все стерлося...

— Бідний мій... — тут вона обняла мене й стала цілувати.

На щастя, стрийко таки втрутився:

— Та ви тойво, дайтесі на стримане. Не дай Боже, побачать...

— Може, я від’їду? — запропонував дискретно водій, зрозумівши усю делікатність ситуації.

— Та нє-нє, то не є забава, — заперечив стрийко якомога серйозніше. — Квіточко, я зараз його привезу назад.

— Я не хочу! — замотала вона головою. — Поїхали звідси. Забери мене! Забери!

Я мовчав, і серце моє розривалося від розпачу. Така класна дівчина хоче мене, а я... Правда, хоче вона не мене, а канадійця, та все ж...

— Квіточко, у мене є план, — сказав стрийко таким тоном, що навіть мені захотілося йому повірити, — але потребуєш трішки витримки. У нас є ще цілий тиждень до шлюбу, так?

— Так... — промовила тремтячим голосом Квітка.

— От ми порадимося з Риськом... ми з Ольковим татом, знаєш, такі кумплі, що гей... так що не переживай... а зараз мусиш відіграти свою ролю...

Квітка вдихнула два літри повітря, зиркнула в напрямку ресторану і проказала, тицьнувши пальчиком у шибу:

— А хто це там... отам... — її голос чомусь затремтів, а пальчик поповз по шибі і зупинився на пристойно вбраних чоловіках, які, вочевидь, опинилися в центрі уваги решти гостей. Розмова там скидалася на дещо нервову, і хіба йолоп не здогадався б, що йшлося про двох пройдисвітів, які ледь не зіпсували цілого весілля.

— A-а, то нові гості, — сказав стрийко таким спокійним тоном, яким, мабуть, пояснював і слідчому НКВД свою присутність у бункері: «Та от... зайшов покурити». — Ну, виходь, виходь, я не хочу, щоб Ольків тато нас побачив.

Квітка зітхнула, відпустила мою руку й нерішуче відчинила дверцята. Коли вона вийшла й зробила кілька перших кроків, гості зарухалися жвавіше, а дехто навіть посунув до нас, але стрийко скомандував:

— Поїхали, поїхали! Завертайте в ту вуличку!

Таксі розвернулося й зникло, перш ніж хтось оговтався. Останнє, що я встиг помітити, це випростані руки кількох гостей, які показували пальцями нам услід, чийсь кулак і обличчя Квітки за розмаяним вельоном. Вочевидь, під вечір знявся легенький вітерець.

Від’їхавши на безпечну відстань, стрийко зупинив таксі, ми вийшли, проминули зо два квартали і, піймавши друге таксі, аби остаточно затерти сліди, приїхали до мене додому. А там, зручно вмостившись на фотелі з келихом коньяку, закинувши ноги поверх моїх рукописів на журнальному столику й смачно затягнувшись люлькою, стрийко задоволено промовив:

— Сьогодні ми взяли від життя усе, що цей день міг дати. Хіба не?

Наступного разу ми зі стрийком Зеньом потрапили на весілля доньки директора промислової бази. Я не хотів нікуди йти, але стрийко потребував компаньйона, переконував мене, що мусить потрапити на те весілля, бо там його чекає невимовне щастя, і що він уже теж вирішив женитися. Я в це мало вірив, але врешті піддався на його умовляння. Усе відбулося за звичним планом, правда, цього разу мені не довелося вдавати з себе когось іншого, окрім себе самого. Просто стрийко на подвір’ї перед палацом Потоцьких підчепив молодицю років під сорок, котра була сама. Як він вирахував, що вона сама, це тільки йому відомий спосіб. У всякому випадку, заки молодих розписали, то стрийко вже з тою жіночкою жартував, мов зі старою знайомою. Потім дуже природно підкликав мене, і ми без проблем вписалися в компанію.

Весілля було грандіозне, на добрих три сотні гостей, на такому весіллі загубитися легше легшого. Я б не проти був стати зятем директора промислової бази, але, на жаль, я в таких високих колах не обертався. Директор, як людина партійна, усе організував таким чином, аби ніяка холєра не звинуватила його в українському буржуазному націоналізмі. Музики грали інтернаціональні пісні, і щойно під самий кінець, коли всі добряче сп’яніли, почали грати українське.

Я хутенько намотав дівчину, вбрану, мов лялька, доньку теж, мабуть, директора, далі вона пересіла до мене, і всеньке весілля я танцював лише з нею. Іруся чимось нагадувала молоду: була теж висока, худа і з великими вустами, за якими ховалися такі ж великі зуби. Такі зуби зараз рідкість, відколи винайшли брекети. Через ті зуби рот у неї був постійно відкритий, час від часу вона намагалася його закрити, але він самовільно все одно відкривався. Я просто не уявляв собі, як із таким ротом цілуватися. Мені здавалося, що наші зуби, зустрівшись, будуть викрешувати іскри, блискавки й електричні розряди найвищої напруги. Але коли ми нарешті вийшли подихати свіжим повітрям, то нічого цього не сталося — жодних розрядів, і я відчув розчарування, бо душа моя прагнула бурі і натиску, але змушена була обмежитися лише одним натиском.