Юрий Винничук - Лютеція

А потім, як прийнято писати в гарних романах, «вони лежали, тримаючись за руки, і замріяно дивилися в небеса». Ми дивилися в стелю. Найменше, що мені в цю мить хотілося, то відповідати на питання: «І що тепер?» Якби не клята Канада, я б і тоді не знав, що запропонувати, бо які перспективи могли бути в радянського безробітного, тунеядця й спекулянта, автора багатьох неопублікованих творів, пройдисвіта і шалапута?

На щастя, перша фраза, яку вона промовила після того, як ми провели очима всі пролітаючі хмарки, була: «Ти згадував мене там... у В’єтнамі?» Але замість слів я обняв її і занурив свого носа в теплі пружні перса, мені хотілося пірнути в них з головою, перетворившись на маленького хом’ячка, бо світ, який чекав мене після цієї авантюри, не чаїв у собі нічого радіснішого за оцю мить кохання, якої нам уже ніколи не судилося пережити разом. І коли з її вуст ось-ось мали б злетіти оті сакраментальні слова «А що тепер?», у двері загупали.

Сказати, що ми зірвалися, мов з катапульти, гарячково збирати свої розкидані речі, це надто применшити ту швидкість, з якою ми насправді металися по хаті, перекидаючи крісла, перечіпаючись ногами й буцаючись головами. Зібравши свої манатки, Квітка зникла в спальні, де залишила весільну сукню, а я, однією рукою защіпаючи штани, другою перехиляв з горлянки шампанське й думав, у яке вікно краще вистрибнути, аби, не потрапивши на зуб кудлатому песикові, на крилах пісні мирно промчати чужими городами.

Тим часом гуркіт у двері продовжував лунати, і тут я подумав, що так стукати може лише одна людина на земній кулі, і цією єдиною людиною міг бути мій звар’йований стрийко Зеньо, але перевірити цей здогад я не відважився, бо залишалася все ж маленька можливість, може, одна на мільйон, що за дверима міг підстерігати нас хтось інший. Наприклад, молодий із дружбами, а в такому випадку мій чудовий діаспорний акцент був би надто крихким аргументом проти їхніх копняків. Урешті Квітка при повній параді, вбрана й підмальована, вигулькнула у вітальні й заволала: «Та хто там?!!» У відповідь голос стрийка, який мені здався співом райської пташки, відповів:

— То я, Зеньо! Відкривайте!

З грудей мені звалився не камінь, а ціла вулиця Підвальна разом з Пороховою Вежею. Але за мить земля під ногами захиталася знову, і світ видався злим і підступним, бо, увірвавшись до хати, стрийко радісно — наскільки йому вдалося зобразити оту вдавану радість — повідомив, звертаючись до мене:

— Приїхав твій тато!

Тут вступають литаври, барабани й гонги на фоні похоронної мелодії Шопена. Моя смертельна блідість і хвилеве отупіння, можливо, викликали у Квітки певне здивування, але стрийко не дав оговтатись:

— Ходіть, нас чекає таксі.

— Як ви нас знайшли? — спитала Квітка.

— Мене привіз той самий таксист. У нього ж стійка біля ресторану.

— А з ким мій тато приїхав? — поцікавився я в надії, що стрийко вловить достатньо тонкий підтекст.

— О, це сюрприз! Сюрприз! — засміявся стрийко, недвозначно штурхаючи мене під бік.

— А що, — спитала Квітка, — цьоця Руся теж приїхала?

— Я ж сказав — сюрприз, — не здавався стрийко, і я, добре здогадуючись, що то мав бути за сюрприз, знову почав роззиратися по городах, якими так гарно мчати на волю.

Помітивши, що я вагаюся сідати до таксі, стрийко підштовхнув мене:

— Рухом, рухом, у мене все за планом.

У машині Квітка взяла мене за руку і не відпускала, мовби відчуваючи моє нестримне бажання чкуряти якнайдалі і якнайскоріше. Раз по раз вона зиркала на мене, стискала мої пальці й закушувала губу, їй хотілося щось мені сказати, але вона не відважувалася при свідках, а може, чекала на мою ініціативу. На розі ресторану таксі зупинилося, перед входом юрмилися гості, але на нас поки що уваги ніхто не звернув. Стрийко сказав:

— Квіточко, твій татко ще мене не встиг побачити, бо я вирішив зробити йому несподіванку й тихенько вислизнув. Ти виходь, а ми з Ольком заскочимо до мене. Це близенько. Я хочу перевдягнутися так, як твій тато мене востаннє бачив у лісі. Розумієш? Хвилин за п’ятнадцять повернемось.

— Але Олько мусить мене привести! — заперечила Квітка. — Такий звичай.

Я зітхнув так важко, наскільки лише міг, і прошептав їй на вушко:

— Знаєш... після того всього... я мушу оговтатися... це для мене надто великий стрес... боюся, що тільки все напсую...

Вона стиснула мої пальці так, що вони заніміли, і схвильовано зашепотіла:

— Ще не пізно... якщо ти хочеш, то я... ми ще шлюбу не брали...