Юрий Винничук - Лютеція

— А то хто? — шепнула цьоця, киваючи на стрийка Зеня, який невідступно йшов за мною й теж тиснув усім руки, повторюючи: «Зеньо... Зеньо... пан Зеньо... Зеньо...»

Я на мить замислився, але стрийко не розгубився:

— А я колєґа його татка.

— Ой, то ви, певно, з ним училися?

— Ну так, вчився. І не тільки.

— І в лісі були? — перейшла на шепіт цьотка.

Почувши про ліс, стрийко відразу спалахнув ентузіазмом:

— О-о, де ми лише не були! Не одну зиму в одному схроні пересиділи.

— Як то файно! Потім розкажете, як то було. Ой, нас кличуть!

Молоді й гості посунули до палацу. Ми зі стрийком трішки відстали.

— Всьо люкс, — сказав він. — Ми їх знайшли.

— Ти гадаєш, то вони?

— Не маю сумніву. Я згадав — Ростик і Квітка.

— Але ж вони мене взяли за канадійця.

— Ну, бо той Олюсь не приїхав. І не приїде. З Канади не так просто нині приїхати. Будеш за Олюся.

— Ще чого! Грати роль канадійця! А як хтось мене впізнає?

— У тебе у Львові нема ні шкільних, нинститутських друзів, ти не працював на жодній людній роботі, живеш на відлюдді, як Робінзон. Шанс, що знайдеться хтось, хто тебе знає, один на тисячу... та яке там — на десять тисяч! Розслабся. Знаєш, як я у формі совєтського лейтенанта в 50-му році ходив на танці в Політехніку? Там твій тато грав на бубні в джаз-банді «Не журись!» Але ми там чосу давали! І я ніц не боявся.

— Але ж я не готовий... не вбраний як належиться.

— Чому ні? Сорочка «Mister D», мешти «Salamandra». Правда, костюм... Ну, костюм фірми «Сампошив», але принаймні не має наших бирок.

— Але ж я уже не зможу подарувати їм десять крабів. Мало того, що я близька родина, то ще й з Канади.

— Стопудово. Але нема такої безвиході, з якої б стрийко Зеньо не знайшов виходу. Ми, Винничуки, без бою не здаємося. Іди на церемонію, а я хутенько справлюся.

По тих словах тицьнув мені свого букета і помчав до брами.

Церемонія тривала для мене безмежно довго, не знати, чи молоді так нервували, як я. Під час групової фотки мене випхали наперед. Коли-небудь ця фотка потрапить до рук справжнього Олька і його батьків, а відтак на стенд «їх розшукує міліція». Не хотілося про це думати. Коли гості посунули до авт, цьоця поцікавилася:

— А де пан Зеньо?

— Зараз буде. Побіг на пошту зателефонувати до мого тата. Передасть від вас привіт.

Гості сідали в авто, а я місця собі не знаходив і вже думав тихенько ушитися, коли стрийко нарешті вигулькнув і задихано сповістив:

— Усе в порядку.

— А ось і ви! — втішилася цьоця. — Як там Рисьо? А Руся? Сідайте до зеленої «Волги». Олюсь, веди пана Зеня.

— Ти запам’ятав? — штурхнув ліктем стрийко. — Тато — Рисьо, мама — Руся.

— Цікаво, як звучать їхні повні імена.

— Певно Борис та Ірина, Іруся.

— А ще Катруся, Маруся, Віруся, Даруся...

— Дурна львівська звичка, — буркнув стрийко, — геть усе перекручувати.

Весілля відбувалося в кафе «Ватра» на 700-річчя Львова (зараз В. Чорновола).

— Давай конверта, — сказав стрийко і, вийнявши звідти десятку, поклав дві купюри по сто доларів. Я витріщив очі:

— Звар’ював — такі гроші!

— Ціхо будь. То воєнний трофей.

Я вийняв одну сотку — 1940 рік.

— Справжні?

— Ну... знаєш... я в цьому не певен. Одного разу ми підбили німецьке авто, там була валіза з долярами. Якщо навіть це й фальшивка, то погодься, що на дуже високому рівні. Простий смертний ніколи її не виявить.

— А 1940 рік тебе не бентежить? Гадаєш, вони дійсні?

— Вони вічні. Ти сумніваєшся в німецькій якості? Їх ніхто не кинеться здавати. Доляри нині спродують тільки дурні селюхиі а всі решта дбайливо зберігають. Доляр нині на чорному ринку продають по 5 крабів. Отже, ти подаруєш цілу тисячу! Не думаю, що хтось навіть з родини пожертвує більше.

Відтак вийняв авторучку, яка пам’ятала цісаря Франца-Йосифа, і вивів на конверті: «Від Олюся». За хвилю почали вітати молодих. Раптом стрийко штурхнув мене:

— Давай назад конверта.

— Що сталося? Ти передумав?

— Ні. Давай. — Я дав. Він вийняв долари з конверта, склав їх удвоє і поклав мені в руку, а конверта сховав собі до кишені. — Даси так, без конверта. Ти ж не рагуль, нє? Хай усі бачать. В Америці так прийнято — ніяких котів у мішку.

Коли дійшла наша черга, я сміливо розцілував молодих і вручив долари. Цьоця Гафійка радісно заплескала в долоні, а молодий вирішив, що одного чоломкання для такого поважного гостя замало, й обняв мене ще раз. Груди від конвертів випиналися в нього, як у Шварценеґґера, молода усміхалася так невпевнено, мовби збиралася от-от заридати від розпачу, що мене не дочекалася.