Юрий Винничук - Лютеція

Але стрийко свою війну ще продовжував. Коли їх оточили в бункері, й постала дилема: підірватися гранатами чи здатися, переміг другий варіант. Звичайно, перший виглядає завжди героїчніше, але в 1953-му й так уже було ясно, що світ нас кинув напризволяще, а на всенародне повстання чи американську армію не було надії. Заради чого вмирати молодим хлопам? І здалися. Дістали по десять років, але в 1956-му їх звільнили із забороною поселятися в Галичині. Проте згодом дозволили й це. І всі вижили, завели сім’ї й народили патріотичних дітей. Неодруженим зостався лише стрийко.

Нестримне бажання стрийка покращити мою долю брало початок ще з 1978 року. Була субота. Я тоді жив ще на Замарстинові, писав поему й не чекав гостей, коли до хати ввалився стрийко Зеньо. Убраний був у чудовий картатий костюм — останній крик моди 1938 року. Капелюх і краватка належали до тієї самої епохи, що й костюм, і тільки мешти були років на двадцять молодші. Ні, що правда, то правда, стрийко вмів стежити за своїми речами, і вони в нього практично не зношувалися. У шафі висіла дбайливо випрасувана форма вояка СС «Галичина» з напуцованими до блиску ґудзиками, медалями і хрестами, у селі на стриху за кроквою снив героїчним минулим весь у мастилі шмайсер. Стрийко всміхався у свої наваксовані вуса, що стирчали, мов роги оленя.

— Даю тобі десять хвилин, аби ти зібрався й вилетів корком зі свого лігва. Мусиш виглядати, мов нова копійка, або принаймні не гірше за мене. Ідемо на весілля.

— На чиє?

— Побачиш. Рухом, а то скоро тут мохом обростеш. Що ти бачиш, крім своїх книжок? Життя не в них, а там! — указав рукою на вікно.

Я визирнув і побачив двох песиків, які самозакохано вовтузилися одне на одному. Оце і є життя? Коли я вбрався, стрийко раптом схопився за голову:

— А краватка! — Краватки я не мав, але стрийко вирішив, що оскільки я поет, то можна на шиї зав’язати хустину — буде богемно й стильно. — І ще одне, — додав, — конверти. Чисті.

Конверти в мене були. Стрийко вийняв з кишені дві новенькі десятки і розклав їх по конвертах. То була стандартна сума, з якою йшли на весілля друзі молодих за совєтського часу, бо друзі батьків давали більше. Уявити стрийка за товариша молодих було важко. Дорогою ми купили два букети троянд по три карбованці й незабаром опинилися на подвір’ї палацу Потоцьких. Там уже юрмилося кілька весільних пар з гостями, чекаючи своєї черги. І тут я помітив нерішучість у поведінці стрийка, він зупинився й став уважно обстежувати усі ті групки, мовби вишукуючи своїх, але, вочевидь, не знаходив, урешті почав поволі походжати поміж ними, але вже не вдаючи, що когось шукає, а буцім убиває час.

— Що таке? Не можеш упізнати молодих?

— М-м... якщо чесно, то ні... Я отримав запрошення від невідомих мені осіб. Тобто я їх напевно мусив знати. Але... з моїм бурхливим минулим...

— Покажи запрошення.

— Я його... забув удома. Розумієш, я кілька разів перевдягався перед дзеркалом, і воно залишилося в іншому костюмі.

— Чудово. Може, ти ще й забув їхні прізвища?

— Знаєш... у голові стільки всього... я й не думав їх запам’ятовувати. Я просто не думав, що тут збереться стільки весіль.

— Ще б пак! Особливо якщо взяти до уваги, що сьогодні субота.

— Останнім часом у мене з пам’яттю проблеми. От скільки москалів застрелив — пам’ятаю, а де окуляри поклав — не згадаю.

— Кількість застрелених москалів з кожним роком невмолимо росте.

— З часом пригадуються деталі. Не будь таким в’їдливим.

— Та й ти не прикидайся. Ти ще не настільки старий, якщо годен до чужих молодичок лазити у вікна.

— Звідки ти знаєш? — насторожився він, полохко роззираючись.

— Ти сам розповідав.

Він полегшено зітхнув:

— Ну, от бачиш, яка в мене пам’ять. Хтозна, чи мене не запросили на весілля мого нешлюбного сина.

У цю мить мені на шию кинулася старша пані й стала виціловувати.

— Олюсь! Золотко! Ти приїхав! — і повернувшись до гостей: — Це Олюсь! Олюсь приїхав!

Я помітив, як у стрийка враз загорілися очі, він ще встиг мені підморгнути й прикласти пальця до вуст, заки пані потягла мене до гурту, невпинно тішачись:

— Це ж Олюсь! Олюсь! Тебе пустили! Боже! Ти мене впізнав? Я ж цьоця Гафійка! — вона розмовляла так голосно, мовби все своє свідоме життя прожила біля водоспаду. — Як летілося? То мій небіж Олюсь з Торонто, кузен Квіточки. А то є наречений моєї Квіточки — Ростик. А це вуйко Дозьо, вуйко Дусько, цьоця Влодзя, твого тата кузенка, цьоця Нуся, стрийко Дзюньо, стрийна Реня, дзядзьо Дорко, пані Геля — хресна мама Квіточки, а то її колєжанки... — вона перезнайомила мене з усією «родиною» так швидко, що з голови тут-таки й усе вивітрилося, бо доводилося не тільки ручкатися, а й цілуватися та обніматися.