Юрий Винничук - Лютеція

„Чому ви так пізно? — питає вона пошепки. — Ми вас чекали вранці“. Я не знаю, що відповісти, і з вуст моїх долинає невиразне бурмотіння. „Вона ще сподівалася вас побачити...“, — продовжує дівчина й бере мене за руку, але це не та з вогненним волоссям, бо волосся в неї чорне, вираз сумний і розпачливий, настільки, що хочеться її втішити, обняти, приголубити. Хотілося запитати, хто так на мене чекав, але не мав відваги. „Ходіть“, — каже вона й веде до того покою, звідки долинало шемрання.

Посередині покою на столі домовина, у ній лежить стара жінка в чорній сукні з коронками. На голові має чорний чепець, з-під якого визирають сиві кучері. Гострий ніс стирчить догори. По обидва боки домовини сидять у кріслах люди, теж у чорному. Палають свічки, бринить молитва. Я не знаходжу нічого мудрішого, як уклякнути й почати молитися. Очі присутніх спрямовані на мене. Щось їх напружує в моїй поведінці. Що я зробив не так? Може, не поцілував покійницю? То й не поцілую чужу для мене людину. Хто вони? І хто ця жінка, котра буцім чекала на мене? Я проказую тричі „Отче наш“ і тричі „Діво Маріє, радуйся“, правда, дуже тихо, так, аби ті мене не чули, бо цілком можливо, що це зовсім не ті молитви, які пасують для такої події.

Щойно закінчую молитися, як дівчина смикає мене за руку: „Ходіть за мною“. Я слухняно йду за нею сходами вгору. Сукня дівчини шелестить, сходи поскрипують. Дух ладану і свічок повертає мене в добу дитинства й гостювання на парафії в дідового брата. Навіть запах, що панував у будинку, був той самий.

„Ви з дороги, мусите перебратися, — каже дівчина, запровадивши мене до невеликого покою з ліжком. — Хоча... ви, певно, змучені... Може, трохи подрімаєте?“

„А коли ховають?“

„Завтра ополудні. Хочете помитися? Я накажу приготувати купіль“.

„Ні, не треба“.

Дівчина чимось нагадує Сильвію. Чи буде зручно поцікавитись, як її звати? Ні, це безглуздо. Скидається на те, що ми віддавна знайомі, а може, і родина. Отже, я не можу не знати її імені.

„Коли переберетеся, спустіться вниз на вечерю. Вам печеню підігріти чи волієте зимну?“

„Нехай буде зимна“.

Дівчина лишає мене на самоті, я роззираюся по кімнаті. Тут усе старосвітське, зі стін дивляться на мене світлини поважних пань і панів, вифранчених спеціально для знимки. На столику з горщика стирчить букетик безсмертників, поруч — маленький молитовник. Що це за світ, до якого я потрапив? Я перевдягаюся в чорний костюм і з подивом констатую, що він мені якраз упору. З дзеркала в шафі дивиться на мене хтось чужий із сірим обличчям. Невже то я? Спускаюся сходами в передпокій і гублюся, куди йти далі. З кімнати, де лежить покійниця, долинає те саме приглушене шемрання, вухо вловлює окремі слова, які нічого мені не говорять. Підійшовши до дверей навпроти, прочиняю їх і бачу на столі, освітленому свічником-трійцею, полумиски з їжею, карафу червоного плину й келишки.

„Я вже вас зачекалась,— усміхається панночка, наливаючи собі до горнятка кави. — Я теж зголодніла“.

З усього було видно, що тут наготувалися до завтрашніх поминок: печеня, паштет, шинка, ковбаса, сальцесон, сир, смажена риба, салата з квашеної капусти, пиріг з яблуками, пиріг з маком... Панночка наливає мені вишнівки. Надпивши її, маю таке враження, мовби випив узвару — не почув ані грама алкоголю. Може, тому, що я змерз? Дівчина кладе мені в тарілку шматок паштету і шматок печені. Паштет без смаку, печеня теж, здається, що жую печені підошви. Те саме з рибою — вона не має смаку риби, а чогось запліснявілого й розлізлого. Окраєць свіжої на око паляниці виявляється гливким і теж із ноткою цвілі. Так само й пиріг із яблуками. Я не можу це їсти. Волію ще вишнівки. Але, як і першого разу, вона має смак забарвленої на червоно води. Їжа, позбавлена смаку, також позбавлена й запаху. Але дівчина частується з апетитом. Як мені довідатися, хто я і хто вона? Чому вона не називає мене на ім’я?

„Вам не смакує?“ — питає, помітивши, що я, спробувавши всього по шматочку, перестав їсти.

„Я в дорозі перекусив, а крім того... просто втомлений... і настрій, самі розумієте...“

„Так, така далека дорога... я помітила, що ви без речей приїхали“.

„Дуже квапився“.

„Вона вам перед смертю передала оце“, — дівчина порпається у кишені й простягає мені маленького різьбленого ключика з вушком у формі серця.

„Що це таке?“

„Не знаю. Вона сказала, що ви мусите знати. — Я кручу ключика в руці, дівчина стежить за мною. Що ж — я киваю, вдаючи, що згадав... вона, як мені здалося, полегшено зітхнула. — Може, хочете відпочити? У своєму покої в шафі знайдете нічну сорочку“.