Юрий Винничук - Лютеція

Мої очі спиняються на креденсі, за його шибами видніються слоїки з вареннями, компотами, маринованими помідорами й огірками. То все накрутила моя мама. Мами нема, а слоїки ще є. Я виймаю слоїк з компотом, накривка вкрилася іржею.

— Він, певно, вже скис, — каже тато.

Та ні, не скис, я випиваю склянку компоту — він як свіжий. Але татові не пропоную, у нього може бути дещо делікатніший шлунок, аніж мій.

Ми виходимо з дому, кілька хвилин тупцяємо на автобусній зупинці, потім трюхикаємо на другий кінець міста й мовчимо. Тато ховає свого останнього товариша, перед тим уже встиг померти стрийко Зеньо, і світ, який оточував тата, змалів і стягнувся, як шагренева шкіра. Щойно зараз, уже втративши декого з близьких товаришів, я починаю усвідомлювати його тодішній стан, ту пустку, яка утворилася на місці друзів, пустку, яку з віком усе важче заповнити, бо щодалі тільки втрачаєш, а не здобуваєш.

Ізьо жив у багатоповерхівці, хоч усе життя мріяв про окремий будиночок. Біля під’їзду стояло кілька людей, теж лікарів, тато з ними привітався за руку й познайомив мене. «Зараз будуть виносити», — сказав один із них.

— Іди, — сказав тато, — я вже там учора був. Попрощайся з ним.

Я піднімаюся на другий поверх. Двері відчинені навстіж, звідти лунає притишений гомін. Кілька невідомих мені людей — мабуть, сусіди. Домовина з тілом лежить на столі у вітальні. Під стіною кілька жінок в чорному з молитовниками. Старенький отець Валіхновський читає молитву. Ізьо був християнином і ходив до церкви. Обличчя його загострилося, у побілілих пальцях — дерев’яне розп’яття. Я вклякаю на одне коліно, хрещуся й промовляю молитви. Чую за спиною шепіт жінок: «То син?» — «Певно, що так». — «Та де син? Той в Америці. А цей...» — «Може, другий». — «Не було другого». — «Ти там знаєш...» — «Ціхо». За кілька хвилин усі заметушилися — пора виносити. Я теж підставляю плече під домовину, вона неймовірно важка, спускатися сходами доводиться обережно, біля дверей спиняємося й тричі стукаємо домовиною до порогу, потім виносимо на двір. Там уже чекає вантажівка, накрита килимом. «Зачекайте», — каже тато, підходить до домовини, кладе руку на долоні Ізя і цілує його в губи. У тата сльози на очах, він виймає хустинку й витирає очі. Вантажівка рушає. Усі, хто прийшов прощатися з Ізьом, сідають до автобуса. Усім порядкує жвава молодичка, здається, та, про яку розповідав мені тато, що Ізьо найняв її за хатню робітницю, але користав ще й з інших її послуг. В автобусі — співпрацівники Ізя й сусіди, та кілька жіночок, може, навіть удовичок, які теж мріяли його пошлюбити. Лунають жваві розмови, які до Ізя не мають жодного стосунку, отець Валіхновський обговорює з татом пошепки останні політичні події, бо тато слухає світ.

На цвинтарі гуляє вітер і каркають ворони, мені хочеться, щоб це якнайскоріше закінчилося. Але так не можна, треба відбути все до кінця, а тому після похорону ми повертаємося знову до помешкання Ізя, щоб його пом’янути. За столом настрій уже веселіший, правда, молодичка все ще не може заспокоїтися, не їсть і витирає сльози. Її сусідка шепоче:

— Чого не їси? Їж. Ти ше молода. Знайдеш си порядного хлопа й заживеш, як ковбаса в смальцю. О, хоч би пан Целяк, — киває на старшого пана навпроти. — Чоловік самотній. На доброму місці. Працює. Має гарнітур. Чисту сорочку. Жили би-сьте разом, як голубів пара. Шо ви на те, пане Целяк?

Але пан Целяк вдає, що не чує, і, піднявши келишок, плямкає:

— Ну, то дай Боже святого спокою йому на тамтім світі! Файний був чоловік. Поправив мені щелепу й не взяв ні копійки.

Тут починають й інші згадувати добрі справи Ізя та хвалити його, і шкодувати, що помер зарано, до сімдесяти п’яти не дожив, а во пан Цілушко має вісімдесятку, а поривався ще й труну нести.

Ми з татом не досиділи до кінця поминок, горілку лише пригубили, тихенько вийшли й поїхали додому. Всю дорогу мовчали, а вдома тато націдив з бутля вишневого вина, і ми пом’янули Ізя так, як вважали за слушне. Та не забули і стрийка Зеня, бо неможливо забути того, хто не забував сам нікого.

«Десь чути лунке цокання копит і торохтіння коліс, вітер порипує флюгерами та віконницями. Я впізнаю те місто з гравюр у книжці, вулички заплутані, мов лабіринти, і потопають у темряві, лише в деяких будинках блимає тьмяне світло. Раптом долинає цокіт копит зовсім близько, і я бачу чорну карету, візник має на голові каптур, обличчя його не видно. Вікна в кареті зашторені чорними фіранками. І на одну мить мені здалося, що краєчок фіранки хтось відгорнув і глянув на мене. Карета зникла на закруті. Я підбіг, щоб краще роздивитися, але вона розчинилася в чорнилі ночі. Під темними непривітними кам’яницями стоять кілька фіакрів, на козлах дрімають візники в чорних фраках і циліндрах. На кого вони чекають серед ночі? Я йду навмання, роззираючись на боки, кудись пропала та площа із соснами, я заблукав. Під ногами м’яка трава, суха, мертва, у мертвій траві може народитися тільки мертвий місяць, він стежить за мною. Вітер кидає в мене пригорщу хвої, але сосен я не бачу. Зате бачу перед собою темну кам’яницю, у вікнах якої блимають свічки. Дві каріатиди з великими персами підтримували балкони. Біля кам’яниці панує неприємна тиша, дошкульна тиша, липка тиша, хочеться її зруйнувати, вирватися з її мацаків. Я відчиняю двері й потрапляю до просторого передпокою, скупо освітлюваного свічками. На вішаку висять капелюхи й довгі плащі з вилогами, біля вішака стирчать з плетеного коша парасолі й палички. З кімнати праворуч долинає приглушене шемрання, схоже на монотонне бурмотіння молитви. Що я тут роблю? Але все ж скрадаюся навшпиньки до дверей, уважно дослухаючись, коли несподівано хтось мене хапає за руку. Я рвучко обертаюся й бачу панночку в чорній сукні. Худе подовгасте обличчя когось мені нагадує, але я не можу згадати, хто вона, а понадто голос, мені він теж чимось знайомий.