Юрий Винничук - Лютеція

Ми стрибали з дерев, з повіток і хлівів з парасольками або без. Гойдалися на гілках і молодих деревах, переходили, зажмурившись, вузенькі кладки. Ми не боялися ні висоти, ні глибини. Цей страх прийшов значно пізніше. Ми провалювалися під лід і у вигрібні ями, падали на паркан з ровера, роздирали колючим дротом руки, ноги й обличчя.

Ми тягли з хати старі лахи, коли чули торохтіння возу лахмітника, а він нам давав за них глиняні свищики й дерев’яні деркачі. Ми обступали точія ножів і слухали, як дзижчить його станок. Ми визволяли з кліток собак, яких упіймали гицлі.

Ми любили велелюдні ярмарки за містом. Одного разу мені дали батьки три карбованці, щоб я купив собі ласощі, а я купив за них поросятко. Разом із мішком. І треба було бачити, як я ніс того кувікаючого лантуха на плечах, убраний у чистеньку білу сорочечку.

Ми робили збитки — перетягали вечорами вулицю нитками, серед ночі кидали кицьку в чиюсь відчинену кватирку, забивали цвяхами хвіртку, писали на парканах «Фантомас» і чіпляли до авт бляшанки, аби вони торохтіли. Ми запихали соломинки жабам в дупу й надували їх.

У піонерських таборах нам доводилося співати «Взвей тєська страмі сі нієночі, мипі анєри — де тіра бочіх», хоча наші батьки «рабочімі» не були.

Ми мали дитинство, якого тепер не має ніхто.

Тата я бачу ще зоддалік, він сидить у плетеному кріслі на подвір’ї, сонце його огріває, руки сперті на паличку між колінами. То паличка ще мого діда, з якою той любив прогулюватися. Поруч кілька газет. Тато усміхається, підводиться з крісла та веде мене до хати, щоб я перекусив, а відтак поїдемо до Ізьового помешкання. Заки я їм, тато збиває в мильниці піну, накладає її на обличчя й починає голитися своєю старезною бритвою, надимаючи то одну, то другу щоку. Він віддавна має електробритву, але, пішовши на пенсію, повернувся до цього дідівського способу. Робить це не кваплячись, як і за мого дитинства, бритва рухається рівно й плавно, рука ні на мить не здригнеться, а все ж в одному місці біля вуха таки закривавив поріз. Тато змиває обличчя під умивальником, потім слинить шматочок білого папірчика і прикладає на порізане місце, перевдягається в чорний костюм («у ньому мене й поховаєш»), в’яже краватку й старанно зачісує свою лисину, але вже не так старанно, як колись, коли хитромудро завертав довге волосся з потилиці на чоло.

Не знаю, чи подібні зубні лікарі збереглися як вид, бо мій татуньо був унікальним дантистом. Він чесно працював на саму платню, а коли пацієнти приходили до хати, лікував задарма. Пацієнтам це так сподобалося, що не було ані буднів, ані свята, аби не приперлися зі своїми болячками, і то не тільки зубними. Урешті це маму знервувало, й вона поставила татові ультиматум: або він буде щось брати, або хай приймає пацієнтів у сараї. Моя мамуся скінчила торгово-економічний і набагато краще тямила в бізнесі, бо працювала на продуктовій базі. Тато, заламуючи руки та виголошуючи патетичні слова, погодився, але теж виставив свою умову: грошей брати не буде, ну, не може, й фертик.

— Добре, — сказала мама, — бери яйцями, м’ясом, чортом лисим, але щось бери, бо коли поцьмакати над гускою, то ти тутечки, а коли щось до хати принести, то ніц!

І почав татуньо брати яйцями, курми, гусьми, качками, індиками, рибою, телятиною, свининою, салом, бульбою, гречкою, цибулею, сушеними ябками, горіхами, медом, церковними свічками, шкарпетками і дошками. Але не подумайте, що наша хата перетворилася на склад, бо тато брав, але пацієнти не дуже хтіли давати. Вони просто різко змаліли, так змаліли, що ми їх не дуже й бачили. І тоді тато гордо ходив по хаті й казав:

— Ха!

— Зате спокій у хаті, — тішилася мама.

Але не минуло й півроку, як пацієнти знову повалили до тата, і то не з порожніми руками, уже їм досить було дармових лікарів, після яких пломби випадали за місяць, золоті коронки зіскакували й заковтувалися, і доводилося після цього какати в мисочки, тарілочки, відерця, а чи просто на газетку, і хворіти на золоту лихоманку. Справа в тому, що тато ставив пломбу навіки. Людина вмирала, і пломба була на місці. А якби вилетіла, то тато давав гарантію, що зробить нову безкоштовно. Але не було жодного випадку, аби татова пломба вилетіла, чи коронка заковтнулася.

Саме завдяки цьому наш святковий стіл був значно багатшим за сусідські.