— Ти си не уявляєш, як то фантастично класно розбещувати таку цілочку. Неймовірна насолода. Бо то знаєш, коли добираєшся до садів Едемових надто швидко, то втрачаєш дуже багато, а власне, оцей повільний, непоквапливий натиск, коли ти буквально по сантиметрові завойовуєш незвідані терени, — оце і є те, що я називаю радістю життя.
Незвідані терени Галюні викликали в мене неабияке зацікавлення, нижче вузької талії вражали уяву широкі стегна й доволі грубенькі ноги. Галюня вчилася в консерваторії у класі вокалу. Шкода, що я про це довідався тільки зараз. Про вокалісток у Львові було тверде переконання, що вони дурні, мов корки від шампана. І так сталося, що перед тим я вже мав справу з двома вокалістками й мусив із тією сентенцією погодитися — вони й справді були неймовірно тупенькі, зате не надто комизилися, а їхній послужний список відверто вражав.
Несподівано матуся запропонувала Галі показати мені сад. Дівчина спочатку дулася, вовтузилася й дуже неохоче підвелася з місця. Я потюпав за нею. Сад пишався різними фруктовими деревами і ягідними кущами, які саме дозріли, і я знічев’я почав скубати порічки. Галя стояла збоку й мовчала.
— Ви любите порічки? — запитав я і підніс їй жменю ягід до вуст.
— Вони не миті, — буркнула вона і скривилась.
Ага! Вона ще й суцільний дистилят. Може, вона й не цілується з гігієнічних причин?
— Маєте рацію, — погодився я і одним махом проковтнув цілу жменю. — Вам, як вокалісту, до бузі не мите брати не можна. А скажіть, коли ви закінчите навчання, куди підете працювати?
— В оперний.
— О, чудово!
Це означало, що зранку я буду чути, як вона розспівується, випивши зо два сирих яйця, а вечорами її бачити не буду взагалі. Чи довго б така сім’я протрималася? Зрештою, я вже це все пройшов. Була в мене музикантка, яка водила мене на камерні оркестри, і мені навіть вони подобалися, я відчував, як піднімаюся духом, як стаю наближеним до цієї священної касти просвітлених осіб у вишиванках, що слухають камерний концерт з таким виглядом, наче б оглядали мелодраму, які на кожне «кахи» миттю реагують гнівним позирком, які після концерту розкланюються, мов після гостини, бо всі всіх знають роками. Вони для мене були наче небожителі, які володіють найпотаємнішими яскинями знань, непрості й нетленні, до яких мені рости й рости. Але література мене цікавила більше.
Ми повільно брели садом і коли опинилися на протилежному його кінці, де нас не могли побачити з вікон батьки, я наблизився до неї й сказав:
— Ви прекрасна, — а тоді обняв за стан і притягнув до себе. Вона обурилася й уперлася в мої груди обома руками:
— Що ви робите? Я вас не знаю.
— Оце і є чудова нагода нарешті запізнатися.
Я спробував її поцілувати, але вона мотала головою, як індик, зціпивши вуста, аж ті побіліли.
— Зі мною так не можна, — вирвалася вона й відступила на кілька кроків. — Що ви собі дозволяєте? Я не давала жодних підстав, щоб до мене тулитися!
«А бодай би до тебе зимний п’єц тулився!» — додумалося мені.
Вона підійшла до кущика, вирвала ягідку аґресту, сумлінно її витерла й поклала в рот. Ягода тріснула на її зубчиках і незабаром перетворилася на кашку. Галюня щось мозольно обдумувала і, мабуть, намагалася сформулювати цю думку якомога зрозуміліше для такого бовдура, як я. Я жвакуляв тим часом аґрест жменями й теж думав. Дружина — оперова співачка — це найменше, про що я мріяв. Це катастрофа. Який сенс продовжувати? Хоча я щиро прагнув її пригорнути, бо ці чудесні форми просто нахабно манили до себе. Але як ні, то й ні.
— Ви навіть не сказали, що хочете зі мною зустрічатися, — промовила тихо вона.
— Цей так само собою зрозуміло.
— Мені не зрозуміло. Хто ви?
— Художник.
Хоча я такий художник, як мій стрийко — адмірал. Треба було сказати художник-оформлювач, автор безсмертних транспарантів «Решения XXII сьезда КП СССР в жизнь!» чи «Збільшимо надої на 50%!» Але де ж я таке скажу? Ще було б смішніше, якби я назвав себе літератором.
— І ви зможете намалювати мій портрет? — пожвавилася вона.
— Зможу, — збрехав я. — Якщо погодитеся позувати оголеною.
Вона витріщила нажахані очі:
— За кого ви мене маєте? Це ви таким способом заманюєте дівчат? А потім що?.. І скількох ви вже намалювали?
Насправді жодної, але я відказав:
— Може, десятьох.
— Десять?! — вона ще більше здивувалася. — І яка їхня доля? Ви їх потім викинули зі свого життя? Розтоптали, як... як...
Вона притулила долоні до щік, які розпалилися від неймовірного збудження. Але це було нервове збудження, а не те, на яке я розраховувати. Вона ненормальна, подумав я, треба звідси чкуряти.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу