Юрий Винничук - Лютеція

„Пане Виновий [17] Виновий — піковий. Король, — звернувся Джокер до огрядного вусаня, — ви нам обіцяли розповісти, як недавно серед присутніх у тому підземному шинку помітили самого себе, тільки замолоду“.

„Так-так, — погодився вусань, — я стояв біля шинквасу й розмовляв з шинкарем... себто не я, а той другий Я. Тоді я поквапився до нього... тобто до себе... Але той другий Я мене не впізнав і не міг второпати, що від нього хочу. Тоді я, власне, запідозрив шокуючу річ: те, що бачу я, не обов’язково може збігатися з тим, що бачить хтось інший, навіть якщо ми споглядатимемо один і той самий об’єкт. Тобто те, як бачу я себе, як чую себе, дуже далеке від того, як бачать і чують мене інші. А що вже казати, коли той другий Я дивився на мене, тобто на себе, в літньому віці. А мені так хотілося його пригорнути до себе, поділитися з ним усім тим, що його чекатиме. Однак нічого не вийшло. Я сів за столика й зі смутком ще довго за ним стежив, аж поки не прокинувся“.

Після цього Джокер попросив розповісти свій сон Жирового [18] Жировий — хрестовий. Короля — худорлявого панка, що дуже пітнів і щоразу витирав обличчя серветкою.

„Мені снився будинок з гострими вежами, у який я потрапив цілком випадково, прогулюючись маленькими вуличками. А всі ви знаєте, які небезпеки чатують на того, хто прогулюється нашими маленькими вуличками, вони переплетені так химерно й дивно, що заблукати на них дуже просто. Можна зайти в такі лабіринти, що може охопити паніка і страх. Я увійшов до будинку, де не було жодної живої душі, але всі стіни були розписані батальними сценами... там билися люди і звірі...“

„Прошу уваги, — сказав Джокер, вловивши своїм чутливим вухом притлумлений гомін, — я розумію, що ми цей сон слухали не раз, але важливі деталі. Отже, батальні сцени... продовжуйте...“

„Вони були жахливі... тобто викликали відвертий жах... я відчував запах крові та, зрештою, кров і сочилася по стінах... я пройшовся великою залою, освітленою смолоскипами... мої кроки гучно відлунювали, луна котилася залою... спочатку я відчув, що хтось за мною стежить, а потім сталося... сталося...“ — він став витирати рясний піт, серветка вже була мокра, він узяв другу.

„Сталося що?“ — гримнув Джокер.

Жировий Король зблід і пролепетав:

„Кажани... вони напали на мене з усіх боків... хапали за волосся, дряпали... я кинувся бігти, але біг наосліп, бо кров мені залила очі... я біг уздовж стін, намацуючи вихід... Я тицявся, як сліпе кошеня, в стіни, забруднюючи руки кров’ю і слиззю... мені навіть здавалося, що пальці занурюються в напівзогнилі тіла трупів. Тоді я починав розпачливо кричати й прокидався від свого ж таки крику. Цей сон мене навідував багато разів, і щоразу я прокидався зіпрілий і перестрашений, що не зможу знайти з того будинку виходу, що перетворюся на кажана... Мій сон уже не перший рік виставлений на аукціон, хто завгодно з нашого товариства може його купити, а однак ніхто не ласиться. Відтак мені не залишається нічого іншого, як відшукати на яві той дивний страшний будинок“.

Я нетерпляче ворухнувся. Джокер звернувся до мене:

„Хочете щось запитати?“

„Так. Отже, сни у вас вільно продаються?“

„Так, — сказав Джокер, — я, власне, і є продавцем снів. Ми могли б купити й ваш сон“.

„Ні, мій сон — це все, що в мене є з найдорожчого. Я там живу“.

„Як і багато хто з нас, — зітхнув Виновий Король. — Мені настирливо сниться, як я ненароком убиваю свою дружину. Наяві вона не раз істеризує, кидається на мене, хапає за волосся, хоча скільки в мене того волосся, дряпає й верещить, що я зраджую з її подругою, не вірить, що в нас нічого спільного з тою нема й не було ніколи. Уві сні я її відштовхую, коли вона вже береться за пательню, то падає, ударяється головою об кант мармурового підвіконня і непритомніє. А я стою над нею й думаю, чи варто поливати її зимною водою та отямлювати, чи хай отак нарешті дійде та дасть мені святий спокій. Стою й чекаю. Так минає година. Урешті я мацаю її живчик — вона мертва. І тут починається найзахопливіше — яким чином позбутися трупа? Як його винести з будинку, запхати в бричку й вивезти за місто? Як закопати десь у Брюховицькому лісі так, аби пси не вигребли? І як далі жити, удаючи, що нічого не сталося? Переді мною розкривається безліч варіантів, захопливих сюжетів, вартих не одного роману, а тим часом моя дружина живе собі преспокійно й нічого не підозрює, що в моїх снах вона вже давно труп і безліч разів розклалася, її радісно точать хробаки. І коли вона кричить на мене, я приймаю її крики з усмішкою, бо її ж нема, а потім дивлюся свій захоплюючий сон, у якому я напружую всю свою фантазію, щоб позбутися її трупа“».