Володимир Худенко - Дим

Десь під самим фундаментом тої стели, до речі, нібито досі також зберігається запечатана капсула з посланням для майбутніх поколінь з 1980-го року – бозна, що там написано, але відкрити її мали б у 2080-му, виходить – через сто літ. Важко сказати, чи стела до того часу й доживе. Хоча – кому вона треба, як сама не впаде?

Антон кинув останній якийсь неуважний погляд на мозаїку автобусної зупинки та й рушив собі додому. Він думав нині не про химерних мозаїчних панночок, а про те, що треба буде впрошувати Панаса за підводу, а без чвертки ж тут ніяк не обійдешся. Так, а де взяти чвертку? Ні, бурячанка була в достатку – ціла майже повна сулія на хаті, Ірина вигнала ще з весни, а от саме пляшки в четверть літра на хазяйстві наче не було, треба пошукати. Антону шкода було нести до Панаса більше, а як наливати в банку, так ще й жальніш. А нести неповну наче й не солідно – може той кліщ забаскаличитись.

Дійшовши додому, Антон першим ділом перевірив невеликий смітник коло собачої буди. Собаки вони не держали вже з рік, бо Ірина дуже любила Найду і не схотіла тепер заводити нового пса. Найда була поміссю німецької вівчарки з дворнягою, і її Антон виміняв у одного приїжджого на мішок картоплі, той запевняв, що цуценята чистокровні, але, ясна річ, обдурив, паскудник, а Антон того одразу й не зрозумів. Лише як собача підросло, то ясно стало, що воно не чистокровне, хоча і дуже схоже на вівчарку. Гарна була собака – розумна, тільки от здорове левище, візьми прогодуй такого… Років три в них проживши, Найда захиріла і вмерла – хтозна й од чого. Перестала їсти, не вилазила з буди, а тоді, десь на третій день, наче повеселіла. Ірина налила їй мисочку молока – тільки-но з під корови, а потім ще й пригостила недавно спеченим пиріжком з печінкою. Думали – очуняла, ось-ось тепер поправиться. Але на другий день Найда з будки не вилізла. Ірина понесла їй їсти перед обідом, а вона там нежива. Антон одніс і закопав за садком, а Ірина потім довго плакала. І ні в яку тепер не хоче нового пса – навіть не забалакаєш з нею за те. Та ну і нехай – що в них тут сторожувати, що красти? Він сам тепер чогось став як сторож – часто погано спить, сниться всяка дурниця – то зі служби, то з юності, він ворочається на постелі, а потім, бува, прокидається, блудить поночі двором…

Коло собачої буди був тепер і не смітник, а так – складали вони туди всіляку корисну утвар, в основному скляну – пляшки, шматки розбитого скла чи дзеркала, словом – таке, що може ще й знадобитись. Але там чвертки не найшлось, були півторушки, в основному з-під ситра. У селі при Союзі був власний ситроцех, і використані пляшки можна було туди здавати – міняти на гроші або на те ж таки ситро. Чотири чи п’ять пустих пляшок, Антон вже до ладу й не пам’ятав скільки точно, – і дають одну з ситром. Бувало, Антон ввечері після роботи чекав Ірину під сільповською конторою, і вони удвох, ідучи додому, заходили по дорозі в ситроцех і брали по пляшці – коштувало воно копійки, іще дешевше, чим у магазині, та й магазин часто бував уже зачинений до того часу. Ірина полюбляла «Дюшес», а він, Антон, – «Крем-соду». Пляшки ж отак ото збирали, а як набиралось багато, то, склавши в спеціальний ящик, ішли здавати. Нині невеличка будівля ситроцеху заросла бур’янами, як і все тут. Добре, хоч не розтягують, як он сусідній дитсадок, бо ситроцех досі ж числиться на балансі сільпо. А так задумаєшся – скільки всього в селі було! Нині вже й не віриться аж…

Антон походив ще по двору – позазирав там та сям, але чвертка, як на зло, все не находилась. Ну наче посміяно, їй-бо! Врешті він поліз у сервант на веранді – там вони держали всілякий старий посуд, недоладовану одежу, та ще пак Антонові колії та решту ножів для розчинки. Антон колов свиней у себе та інколи у людей, але лише у своїх. Його навчив тому тесть, Кандиба, тоді він, правда, ще йому тестем не був ніяким. Він же, Кандиба, йому й приказував неодноразово: не здумай колоти в людей по найму! Робота, казав він, страшна і важка, здоров’я вгробиш, над тим поросям горблячись, а дяка – дадуть свіжини шматочок та чарку наллють. Сам сервант був старенький, вицвілий – його ще покійний Антонів отець купував. Скло серванта прикрашала потерта вже і засиджена мухами наклейка, що зображала карту з дорогами та деякими відміченими містами – Herat, Kandahar, Kabul… Та написом латиницею: AFGHANISTAN. Під шухлядою з ножами була ще одна секція, і Антон зазирнув туди. Ганчір’я всяке та пара старих материних хусток – Ірина оставила, мо’ носитиме по хазяйству. А під хустками…