Володимир Худенко - Дим

– Розмічтався, – пирхнула Оксана.

– Оні чтокають, – зауважив Вадим, піднявши до гори вказівний палець. – Оні нє мєстниє. Ти чого це підводою?

– Та хочу в табір крутнутись, там… висівок, коротше, насипано і… ще дещо гляну там, – Антон раптом розсміявся. – Іро, ти пам’ятаєш – ворота на футбольному полі там були?

– Так, а чого були?

Вадим знов розсміявся.

– Панас сінник будує.

– З воріт, чи що? – вона вилупила очі.

– Угу. Воротами підпер з обох сторін.

– Тю.

– А пам’ятаєш, там такий грибок був ще збоку, коло в’їзду?

– Ну?

– Викорчував.

– Оце тобі на! Нащо він йому?

– Не знаю! – Антон ще розсміявся.

– А чого це ти такий веселий, чоловіче? – лукаво всміхнулась Ірина.

– Хильнув, признаюсь, – одповів він. – Розстрілюй. Не найшов чвертки йому на могорич, то взяв півторушку. А там іще й хлопці з вчорашнього грабунку похмеляються… Словом – не однікаєшся ніяк.

Як явились до Савельєвих, то перше пообідали. Антон, як виявилось, устиг зварити в печі борщ, та ще й картоплі запік. Потім Кандиби перевдягнулись, і хазяї поводили їх по двору – показували, де що є і як те порати. Розказували, кому по скільки чого, та коли корів займають, коли пригонять…

Врешті перед вечором, з усім уже остаточно розібравшись, вони вирішили їхати-таки по ті висівки всі вчотирьох. Як виявилось, Вадим ніколи в тому піонертаборі не був, хоч Жовтневе їхнє і недалеко, і тамтешня молодь, та й карабутівська теж, частенько бігала в піонертабір на дискотеки.

– Їй-бо, ні разу не був! – клявся і божився Іринин брат. – Здаля тільки бачив деколи, як сюди до вас на автобусну зупинку йшов городами.

І справді – жовтневці частенько ходили через болото на автобусну зупинку в Карабутове, бо там у них автобус узагалі не кожного дня ходить, та й той усе манівцями та манівцями, через ту Дубов’язівку та придорожні хутори.

Ото й захотів швагро подивитись, що там осталось од тої піонерії. А Оксана його й поготів – вона узагалі з Капітановки родом, то невеликий хутірець на березі водосховища Ромен, ще менший, ніж Нехаївка, якраз напроти неї. До школи Оксана, як і всі тамтешні діти, ходила в Жовтневе, то ж у Карабутові майже й не бувала, хіба ото у Антона з Іриною в гостях.

– Я й не знала до ладу, що тут табір є, – казала вона. – Думала, що то в Шевченковому. Я малою в Новомутині була раз…

– В «Зірці»? – перепитав Антон. – Я теж бував разок. Товариші по службі! – жартівливо потис він їй руку.

– А я от узагалі ніде не був! – урочисто проголосив Вадим. – І не жалію!

– Куди тобі, нещасному? – вколола його жона. – Лишень би з пивом перед теликом валятись… Од’ївся онно, наче кнур!

Він на те байдуже махнув рукою і задоволено поплескав себе по пузу.

– Добре ти в нас іскрізь їздиш усе.

– Куди ж це я їжджу?

– В Гватемалу, – пирснув Вадим. – Через Гваделупу.

Антон, сміючись, кинув на підводу кілька полотняних мішків та лопату, потім одв’язав віжки од вишняка за хатою і вивів коня під двір, там всі й повсідались.

– Чуєш, – легко штовхнув Вадим Антона ліктем.

– Га?

– А ти ж Саньку Черничка знаєш?

– Ну так…

– Він жовтневський.

– Ну знаю.

– Він усю школу хвалився на гульках, що тут у вас в таборі на дискотеці якихось міських одлупив… Не знаєш часом, правда чи ні?

– Хех! – Антон розсміявся. – Знаю трошки, тільки я того не бачив – розказували…

– Ну? – неабияк зацікавився Вадим.

– Та драпав кущами, тільки шелестіло! Він ходив усе там доколупувався до одних, каже: «Я король села і гроза города». Хех! Ну, під мухою був… Одмантулили, та добре б тільки його. Тому то й не сильно попало, а там іще якісь ваші були хлопчаки – так отим влетіло. Добре, наші тутешні нагодились вчасно…

– Наші з вашими не надто й ладили… – зауважив Вадим.

– Ні, ну ради форсу, – знизав плечима Антон.

І дійсно – карабутівські парубки по сей день враждували з жовтневськими, чогось так повелось. Прийдуть ті, наприклад, в карабутівський клуб на гульки, ну походять з тиждень чи два, з дівчатами там перезнайомляться, і обов’язково на рівному місці щось зчиниться – хтось когось обматюхає, чи ще що, і біжать вже в чайну чи й по хатах гонці! Збираються всі карабутівські парубки і женуть жовтневських серед ночі людськими городами аж у самі береги або й на болото. Кожного ранку після таких побоїщ шкільний штахетник стояв голий. Таке ж саме робилося й у Жовтневому – один в один.

У Карабутовім навіть ходили з цього приводу жартівливі співанки на кшталт: