Володимир Худенко - Дим

Либонь, що подібні ходили і в Жовтневому.

– Так я і знав! – задоволено всміхнувся Вадим. – А то бреше по всьому селу – одлупив, одлупив!..

– От вже ж мужики! – похитала головою Оксана і штовхнула Ірину плечем. – Ну ти глянь, вже й порох сиплеться, особливо з мого, а тільки й давай виясняти, хто кому пику начистив у молодості та по городах ганяв. Вояки!

– Так правда ж! – обернувся до неї муж. – Чи ти не пам’ятаєш? Колись же й тобі ледь не попало до купи… Колись заскакую в клуб, – то вже до Антона, – якраз із вашими махались… а вона лазить рачки під ногами. Мала купа невелика, не хватає чоловіка! Добре, я нагодився, а то б… Попало чи ні, чого ти мовчиш?

– Та ото ж що попало, ще й як! – Оксана стукнула себе долонею по вуху і скривилась, як від болю. – Я й не стямилась, коли… У вухо мені як вмазав один козел – я тільки й покотилась!

Вона з такою кумедною інтонацією те сказала, що Ірина мимоволі пирснула і прикрила губи рукою.

– Чого ти смієшся – правда! – зойкнула Оксана й сама всміхнувшись. – В очах потемніло – як памороки мені не забило! Сказано – мужики!

– Ех! – знов махнув рукою Вадим, вкинувшись, либонь, у приємні для нього спогади. – Чого тільки не було.

– А я ні разу й втрапляв… – якось наче навіть винувато всміхнувся Антон.

– Брешеш! – одмахнувся Вадим. – Розказуй, кого з наших одлупив, мене не бійся – я вже тоді не ходив, здається…

– Так правда. Вірите, ні – інколи і руки чесались. Ходжу в клуб. Тиждень, другий, третій. Субота, неділя. Якийсь день, припустімо, пішов у суботу, а вже в неділю – ні. Щось робив або так – не схотів. Приходжу в школу – вчора жовтневців лупили, а ти де був? Наче посміяно.

Вадим зареготав на те.

– От. А як вже до вас ходив, так ваші й не чіплялись.

– Ти ж до дівки ходив, то вже не те! – засміявся знов Вадим і підморгнув сестрі.

Їхали своєю понурою вуличкою Чубаря, погано заасфальтованою, вузенькою. То там, то сям – лишені дворища, лупають подекуди пустими очицями шибок занедбані хати. А під їхніми дворами хитаються під слабким вітром висохлі на осінь трави, некошені, височенні, врівень зі згнилими, оброслими мохом лавками.

– Та-ак… – хитнув головою Вадим, позираючи на ту всю розруху. – Вимирає у вас село.

– Та є таке, – байдуже згодився Антон.

– У нас ще трохи не таке.

– У вас же «Хімія» орендує ще поля…

– Та щось там орендує, – махнув Вадим рукою. – Думаєш, я дуже стежу за тим? А! – знов махнув. – У нас на заводі скоро таке саме буде… Замовлень нема, оце стали деколи з-за кордону приходити. Для Германії, наприклад, розпірки в шахти. Оце так – їдуть фури зі своїм маркуванням, зі своїм всім. Готовий товар – склепав, зібрав, їхні ж наклейки поналіплював, усе не по-нашому. Один пацан каже: написано – зроблено в Германії, віриш? Таке наче в нас своїх шахт немає! Усе толочать по телику – обвал, обвал… Ну не цирк?

Об’їхали табір манівцями і найшли ті висівки – дві великі купи перемолочених пшеничних відходів. Оддали Ірині держати віжки, а самі – Антон з Вадимом – почали набирати висівки в мішки. Оксана в цей час пішла через табір у колгоспний сад – подивитись яблук.

Накидали вже зо п’ять мішків, бачать – їде курною дорогою через поля Пашка Маоцзедун на мотоциклі з коляскою. Спинився коло них.

– Бог поміч! – махнув до них рукою.

– Казали боги, щоб і ви помогли… – озвався Антон, недобре всміхаючись.

– Що ж воно, чи з кар’єрів згрузили?

Антон мовчав, продовжуючи загрібати лопатою висівки і скидати в мішок, що держав Вадим – той теж промовчав. І Ірина мовчала, держачи віжки однією рукою, а другою гладячи гриву коняці.

– Ох, – зітхнув Маоцзедун, хитаючи головою. – До чого довели людей, га? Що ж це робиться скрізь? Ох-ох… Так то ви гусям чи курям, ага?

Антон спинився і стукнув лопатою об землю.

– Ти смієшся чи дороги питаєш? – вирячився на Маоцзедуна, широко всміхаючись.

– Та я оце, – той проворненько видобув із сидіння мотоколяски два поліетиленові мішки, – оце думаю, чи й собі набрати? А що – кину гусям чи курям – нехай довбуть, ага ж?

І хутенько взявся за роботу й собі – Антон лише звів брови та насмішкувато похитав головою.

Наповнені мішки вони з Вадимом зав’язали та покидали на підводу, потім всілися втрьох на воза та поїхали через табір по Оксану.

– Хто то був? – спитався Вадим.

– Сусід, – сплюнув Антон. – Таке жадне – лайна другий раз не допросишся… та! Скільки вони з кумом із комір уже витягли! І все мало. Ото бачиш оту будочку? – показав далі по засміченій алейці покинутого піонерського табору.