Володимир Худенко - Дим

– Ну?

– То лазня. Там за нею є така бочка на підпірках, ну, вода гріється, як влітку… Коротше – хочу її забрати собі під душ, тільки не зараз, колись, як стемніє…

– А грибка й справді нема, – зітхнула Ірина.

– Та проворний сич, – погодився Антон.

Оксана йшла в кінці алейки – несла в пазусі чимало білого наливу.

– Повно! – гукнула вона до них. – Яблук повно там!

– Я два мішки оставив навмисне під яблука… – одповів їй Антон. – Зараз поїдемо, трусонемо… Ану, тпруу! – прикрикнув на коня і натягнув віжки. – Ксанко, доганяй!

– Що ти хочеш? – не втямила Ірина.

– Ану злазьте лишень, – попросив він їх, сам зіскочивши з воза. – Сходимо в казарму на хвильку.

– Куди? – перепитав Вадим.

– Осьо, в будиночок.

Вздовж алейки тіснились будиночки, та цілі справдешні казарми – чималі, видовжені, нині засипані згнилим листям та оброслі травами.

– Тут раніше діти жили, – пояснив, прив’язуючи віжки до каштана.

– А давно він покинутий? – оглядівся Вадим по табору.

– Та давно… Вважай, як Союз розвалився, так і пустує.

– Тут раніше одні молдавани жили, – мовила Ірина.

– Заробітчани, – пояснив Антон, підходячи до ґанку. – У нашому колгоспі робили сезонно… поки той ще животів. Наробили тут ґвалту, що не розікрали – те поламали. З того часу табір у колгоспі на балансі. Зараз зайдемо, дещо глянемо…

– Як ти зайдеш? – здивувалась Ірина. – Там же замкнено!

– А в мене ключі є, – усміхнувся Антон своєю лукавою посмішкою і показав їй зв’язку ключів.

– Відки? – вражено всміхнулась і вона.

– А ти не пам’ятаєш, як я їх загубив десь, ще завгаром бувши? Оце найшов тепер.

Він із неабияким клопотом відчинив двері, і вони зайшли в затхле затемнене приміщення. Казарма та була майже порожня, а подекуди в кутках навіть росла кропива та ще якісь бур’яни. Замизкані вікна були ще й заґратовані, і по тих ґратах плелася березка й дикий хміль.

– Обережно ступайте – дошки прогнили, – попередив Антон.

Протилежна од вікон стіна, видно, була колись розмальована персонажами дитячих казок, але тепер фарба та вже сильно облущилась. Підлога противно і глухо скрипіла під ногами, де-не-де ламкі надвечірні промені вихоплювали з присмерку густу павутину і пил, що сипався з дірявої подекуди крівлі. Скраю приміщення, як виявилося, стояв зіпсований прогнилий диван, а на ньому – два розбитих облущених баяни. Валялося чимало спущених м’ячів – футбольні, волейбольні, баскетбольні – всі негодні. Та ще скручені в рулон мати і облізлі червоні доріжки.

– Тут красний уголок був, – мовив Антон і кинувся вивчати якусь купу металобрухту під вікном.

Вадим у цей час зробив крок у невеличке приміщення за боковими дверима.

– Там комірчина, – окликнув його Антон. – Обережно, не вбийся.

А до Ірини він прорік:

– Бачиш?

– Що? – нахилилась вона до нього.

Він на те видобув з металобрухту бильце ліжка.

– Ліжко?

– Угу. А отам під стіною є сітка навіть справна. Заберемо.

– Гляньте! – донісся з комірчини веселий голос Вадима.

Він вийшов звідти з оберемком якихось портретів.

– Що то? – зачудовано всміхнулась Ірина.

– Політбюро? – всміхнувся й Антон.

– Нібито, – кивнув Вадим і кинув портрети собі під ноги.

Став перебирати.

– Генсеки є… Ось. Ось дивись, Черненко. Ось Щербицький. Товариш Тихонов. Та-ак… Товариш Устинов. Громико! А ось дорогий Леонід Ілліч. Андропов Юрій Володимирович, та-ак… Хто тут у нас? Гречко? Гор-ба-чов! Хе-хе! Язов…

– Це чи з клуба? – розвів руками Антон. – Тутечки наче й не було.

Він зиркнув запитально на Ірину, й вона лиш ніяково всміхнулась.

Сітку ліжка на підводу вони скинули удвох із Вадимом, а бильця принесли Оксана з Іриною. Потім ще й прикидали те добро мішками з пшеничними висівками. Треба було їхати трусити яблука, вечоріло.

Антон пішов усе позакривати і про всяк випадок зайшов зачинити й комірчину – хай як було. Портрети членів Політбюро лежали на згнилій підлозі корпусу, де їх і кинув Вадим.

– Антош, ну де ти там? – окликнула його Ірина з присмерку вулиці.

– Зараз іду! – озвався він.

Потім нащось узяв ті портрети і одніс назад у комірчину, поставив там під стіною як попало, скидав один на одного. Потім, вже виходячи, спинився в дверях. Нерішуче розвернувся в комірчину. Він стояв у дверях, як статуя – у своїх поношених спортивних штанях з лампасами, картатій сорочці, у своїй старій блакитній тільняшці під нею. Тьмяний вечірній світ лився з вулиці, мерехтів у замизканих вікнах і падав на купу облізлих лиць оцих вождів померлої країни.