Володимир Худенко - Дим

Чудні дитячі спогади! Антонових однокласників вже майже немає в селі, а Михайленко Олі нема й на світі – після школи вона вступила в столицю в технікум на кондитера, а потім промишляла десь за кордоном – чого її туди понесло? Опісля, казали, лежала вона один раз у нарковідділенні Роменської психіатричної лікарні, і, мовляв, держали там її заледве не примусом, а запроторили її туди нібито самі ж батьки. В усякому, так казала одна карабутівська дівчина, що працювала тоді у психлікарні, вірніш – була там на практиці, й бачила Олю. А потім, через рік чи два, її не стало – мовбито був скромний похорон, тільки для своїх, поховали в райцентрі. Балакали, що скололась вона, а чи навіть підчепила СНІД, хто його зна. Може, просто не найшлось на цей раз відважних партизанів, що зуміли б її захистити.

І чого воно лізе те все до макітри, відки ся надоїдлива пам’ять? Антон крутнувся по вулиці і знов повернув до свого двору. Вітряно, темінь, рання осінь. Чого воно лізе в голову все? А от чого. Бо він, Антон, прощається. Того й виліз ніччю в цей пронизливий тужний вересень, на цю безлюдну вуличку в сонному глухому селі. Ось завтра він поїде, і що? Він наче питав, наче хотів спитати у вулиці дитинства, у всіх, хто поневолі меркнув у його пам’яті – в дядька Миколи, тітки Раї, хлопців, Олі, у живих і мертвих – ось я поїду, їхати мені чи ні? То їхати чи ні? Що ви скажете? Скажіть – і я поїду. Скажіть – і я останусь. Вив тужний надсадний вітер ранньої осені над сонним і принишклим, глухим селом. Не виднілось по вуличці жадної живої душі, і мертві не одзивались.

Він лиш важко зітхнув і викинув недопалок у ніч. Тоді й почув легкі кроки у себе за спиною. Різко, трохи навіть злякано розвернувся. Ірина. Розхристана, в самій лиш нічній сорочці й накинутій на плечі великій пуховій хустині Антонової матері, взута в зношені Антонові черевики. А очі зблискують в нерівному світлі, що падає од веранди.

– Іро… чого ти?… – спантеличено вимовив Антон.

– Я люблю тебе! – схлипнула вона.

І повисла у нього на шиї.

Погода в день їхнього від’їзду трошки помінялась. Перед ранком трохи розвиднилось, але не те щоб дуже – хмари в вишині над селом поплили рвані, перисті, а вітер так і не стих до світу. Савельєви думали встати і помогти Кандибам поратись, але ті на них лиш прикрикнули – мовляв, самі вправимось, лежіть ото, висипайтесь собі, вам ще весь день мотатись. Вони й вляглись. І проспали так майже до обіду.

Тоді Оксана зібрала їм поснідати, а Антон, поки те та се, вийшов на поріг подиміти з Вадимом.

– Вітряно, – озвався той. – Із самого світанку таке. Але тепло. Мо’ вже бабине літо почалось? – всміхнувся.

– Раннє сей рік, раз так, – знизав плечима Антон.

– Та сей рік і осінь якась придурошна… – махнув швагро рукою. – Із самих жнив, із серпня таке бозна й що… Ти надумав що чи ні?

– Об чім ти?

– Об тім, об чім… З кінцями їдете?

– Цей раз ще ні…

– Що ти мені цей раз та той раз? Партизана мені корчиш тут… Надумався їхати?

– Вадя, не ятри душу, – просто сказав Антон і присів навпочіпки.

– Та що ви як турки меченські обоє… – викинув свою цигарку Вадим. – Одної не допитаєшся ні біса, другий тут сидить, нюні розпустив… Дивись, хлопче, це твоя рідня – тобі й вирішувати, звичайно… За себе я тобі казав двісті раз – аби мені таке, то я б уже там був. От сієї хвилі, щоб ти знав. Це як за мене… А так…

Він знов закурив.

– А так… Погано, звичайно, що далеко – бачитимемось мало, і таке… Та вам же не ради нас жити, врешті-решт. Всіх родичів гарбузових глядіти, чи що? Ви ще молоді, вам тільки жити.

– А Ксанка що каже? – раптом поцікавився Антон.

– Каже, що ти мемелик безтолковий – от що вона каже. Така можливість є, а ви сидите тут гибієте.

– Каца-ацапщина, Вадя… – сумно протягнув Антон і обхопив долонею чоло.

– Риба шукає, де глибше, – повчально зауважив той, – а людина – де лучче. Ти вже в колгоспі своєму дорогоцінному наробив?

– Ось іди не капай.

– Іще й не таке скажу… Осьо мене благовірна пиляє вже котрий рік – аби я не сидів та не лигав на КЕМЗі одно, а шурував куди на заробітки. Хлопці, які молодші, то їздять… У Росію в основному, а хто так і далі – в Польщу онде, в Португалію… На будівництво в основному, там то те, то се будують, не те, що тута. А мене ж ти знаєш – я ж і маляр, і штукатур, і плиточник, і що захочеш. Як пляшка є, хе-хе… А там хлопчаки шмаркаті – після школи! І їздять – хоч би тобі що. Це в нас іще не позвикали… А я онно гуцулів знаю – з Колочави, там хлопці робили в одного крутелика ремонт, ну і я принеси-подай… Так у них отак їздять із самого малку. І нічого. Баби вдома по полонинах сидять, а мужики їздять, і то хіба ж так! Палаци там такі поодстроювали, що куди…