Володимир Худенко - Дим

– У них там земля погана, що ти хочеш? Я колись, ще при Союзі, один раз зерно туди возив аж під Воловець…

– Зате в тебе тутечки земля гарна, і кому вона на чорта здалася? А там хлопці їздять… І заробляють нічого так. Мене та змія одно пиляє, одно пиляє, вже дійшло до того, що або їдь, або розходимось. І дітей ділимо – мені старше, а їй менше, хе-хе. Прийдеться їхати, либонь, а що? Двоє дітей придбали, а хата розвалюється, і одітися ні в що, і сидимо в тісноті… Черга на квартиру літ десять вже… якраз на мені як стала, так і з кінцями. А що робити?

– Вадя, ти мені за чим це все розказуєш?

– За тим, дурень, що я туди кріпаком поїду, а ти як додому.

– Додому… – перекривив його Антон, гірко скривившись.

– Додому! – не вгамовувався той. – І на все готове. Хоч ви поживете… Я щось не втямлю – чи ти думаєш, я тебе випихаю? Та жалко ж вас, молодих та дурних, е!.. – він важко махнув рукою.

Посиділи ще з хвилю мовчки, і на веранду вийшла Оксана – позвала чоловіків їсти. За столом балакали мало та більше про всілякі дрібниці, те та се, потроху жартували. Потому Антон з Іриною закрились у кухні помитись – Оксана нагріла їм на грубі чималу каструляку води. Тоді збирали сумки – одяг та трохи домашніх гостинців Ларі.

– Треба буде в Конотопі наших цукерок їм купити, – сказала Ірина. – А то в них там такі вже негодні…

Од російських цукерок у Іри навіть була один раз алергія, чи щось на кшталт… Як виявилось – у тамтешні цукерки часто додають антибіотики, аби вони не псувалися довгий час. Так їм потім розказували, у всякому разі.

Врешті вони повністю зібрались, а часу все одно оставалось вдосталь. Тож вони стали вбиратись у нову одежу. Антон у джинси, темну сорочку та кросівки, а Іра в свою улюблену світлу джинсову спідницю, теплу кофту та туфлі на невисокому підборі. Потому Антон ще раз перевірив документи, а Ірина нафарбувалась. На вулиці було чутно, як Вадим грюкає відрами, а Оксана впускає корову до хліва.

Глянули на годинник – оставалось іще більше години до автобуса. Тож вони отак в новій одежі, узуті і причесані, просто собі вляглись на диван – Антон приобійняв Ірину, а вона притулилась до нього головою. Ламке передвечірнє світло лилося в кімнату над ними і вихоплювало пилинки з-під стелі.

Через хвилин десять у хату зайшла Оксана і всміхнулась, глянувши на них:

– Чого лащитесь? Вставайте, посидимо на доріжку. Вставайте, вставайте – посидимо, а не полежимо, давайте.

Довелось підкоритись, і вони всілися на дивані, а Оксана на кріслі. Увійшов Вадим і всівся на дивані коло них. Тоді одразу ж мовив:

– Ну, з богом.

І, взявши в обидві руки по сумці, рушив на вулицю.

Всі рушили за ним.

Автобус прибув у той вечір майже вчасно – ну, запізнився на десять хвилин. Остання ходка. Вадим зняв з велосипеда їхні сумки і навіть заніс до салону, тоді вийшов. Антон з Ірою пообнімались із родичами, вислухали їхні напуття та й полізли в автобус, там всілися близько до входу – Антон коло вікна, а Ірина скраю, бо її, бувало, трошки вкачувало в транспорті.

Автобус ішов майже пустий. Вадим з Оксаною помахали їм із зупинки, ті у відповідь. Рушили. Старенький ЛАЗ закректав і покотився по Роменській трасі. На вечір ще трохи розхмарило, і видно було, як сонце хилиться до полів за селом, червонить своїм ламким промінням усе довкруги. А от вітер не стих, ба навіть підсилився.

Автобус котився собі селом, і Антон байдуже поглядав у замизкане вікно. Осьо тобі фермівська вісова коло прогону, він сам тут важив інколи жом, як віз його на ферму – заганяєш машину в будочку, сам вилазиш на хвильку… Нині будка тої вісової вже встигла за се нещасне літо порости бур’янами – лобода, полин, чортополох… Вікна вибиті, а самих вагів давно немає – демонтували. Онде поворот на саму ферму – навіть і дивно, як там усе вспіло так занехаятись за якесь нещасне літо? Перший од дороги сарай розібрали, і стоять одні голі стіни, вищерблені, облущені… А цей же сарай сам Антон помагав будувати трошки – тут телят колись держали. По обидва боки під’їзної дороги – непролазні хащі кропиви та того ж полину. Там аж далі виситься кістяк силосної ями, з котрої познімали бетонні плити.

Минули ту ферму. Показався вдалині тракторний стан, у дворі якого колись на смерть покалічився його, Антонів, отець. Що там осталось? Одні стовпи підйомника висяться над заростями. Самі ж селяни й розібрали те все добро – Антон пам’ятав, як дехто навіть колунами розбивав бетонні фундаменти в пошуках арматури. Отам була заправка – не осталось од неї геть нічого, лиш широкий асфальтований плац, оброслий пирієм. А колись же тут навіть кукурудзник сідав і заправлявся! Присилали з району обприскувати поля, і літачок приземлявся на отій самій дорозі од села до тракторного стану, відти ж і злітав. Один раз навіть катав дівчат-ланкових і поперелякував їх ледь не до смерті!