Володимир Худенко - Дим

Болота й справді заростають все дужче й дужче. І то сказати – росте там всіляка капость – реп’яхи, вовчі ягоди, та ж сама набридлива череда… Антон обережно ступав уздовж русла рівчака посеред стежки, що його знов вимили серпневі зливи сього літа. Земля сирувата – тягнеться за підошвами чобіт вперемішку з глиною. Гуси поспішають до річки – вже й підганяти не треба. Лишень би не вперлись у Петрів ставок, сякі-такі, а то вони можуть. Тут був такий комірник – Петро Гашчин, жив в отій хаті, що зразу над дорогою, як спускатись униз, оце ж і городик його по праву руку, як спускатись в береги, під низеньким тином – зараз уже інші люди садять. То він, цей Петро, комірником у колгоспі бувши, і викопав тутечки екскаватором ставок в кінці городу, для качок-гусей, та й так – можна ж зариблювати. Та місцина, видно, погана – мілів і мілів той ставочок, поки Петро живий був, то вичищав там кожного року, а тоді й помер кілька років тому – залився горілкою непевною якоюсь, ото таке. Жінка до дітей переїхала в Буринь, город чужі люди садять, хата й дворище пустують, а ставок і зовсім зачах, заріс хащами. Одна калюжка ледь видніється серед осоки й верболозу, а в калюжці тій – згнилий човник. Притяг покійний Петро і човник сюди – думав, видно, кататись буде на старості. А збоку в тих хащах непролазних ще й згнила кладка видніється. Ото і весь ставок. А в декого ж так і по сей день риба ловиться в таких ставках, а у Чезаря на тому кінці вулиці, так у такому ставку років десять тому взагалі дитина втопилась, Царство їй Небесне, – приїхали якісь родичі погостювати, купались, а там чи то яма яка трапилась… Антон до ладу не знав.

Сходив туман, розвиднювалось. Пройшовши ще трохи стежиною, Антон вийшов із болотяних заростей і вгледів мілку Торговицю – річечку, що витікала з однойменного лісу неподалік. Зараз це всього лиш один із меліораційних каналів зі шлюзами й кладкою на оцьому місці, а колись, казали, це була чимала річка, і оці усі береги – то й були якраз її береги, а там далі вона впадала в Сухий Ромен. Вона й нині впадає, тільки хіба то вже річка? Так – рівчак. Антон оглядівся. Видно, ніхто цього року береги й не обкошував… Чи й є там нині хто, в тому управлінні водосховища? Та хтось же наче робить…

Над річечкою ще подекуди плететься туман, а болотами зблискує роса – зоря вже палає над Жовтневим. Антон зігнав гусей в річку і розвернувся йти назад, надумав ще зайти в піонерський табір – подивитись, чи багато вже там без нього вкрали. А треба ж іще і встигнути Ірину на автобус провести.

Вирішили, що за квитками на потяг поїде Ірина – подзвонить звідти Ларисі, а разом забере і брата з братовою, бо вони зголосились похазяйнувати, поки ці їздитимуть по закордонах. Старший брат Ірини, Вадим, жив із сім’єю в Конотопі, в гуртожитку неподалік од залізничного вокзалу, працював токарем на заводі «Червоний металіст», а жона його – вихователем у дитсадку, нині в декреті.

Ірина вже вбралась, як Антон явився – стояла серед двору простоволоса, довге волосся зібране в хвіст, у теплому светрі до горла і своїй чорній осінній вітрівці спортивного покрою, у джинсовій спідниці до колін та в туфлях з невисоким підбором. В руках сумочка.

– А корів прогнали вже? – оглядівся Антон по двору.

– Угу, – кивнула Ірина здивовано.

– Тю, а я й не чув, щоб ляскали…

– Ніхто й не ляскав, бо тут Шкрядиха гнала, а на низу не знаю… А ти де був?

– Зайшов у табір глянути… Ну що, ходімо? – Антон зиркнув на годинник.

Ірини кивнула, й вони обоє вийшли з двору.

– Ти… – Антон іще оглядівся. – Ти снідала хоч?

– Та ні… – вона всміхнулась. – Кави випила.

– От ти постійно… – Антон струснув головою. – За тобою треба контроль. Був же ще час! Ще закачаєшся тепер в автобусі…

– Що там у таборі, бо? – Ірина все всміхалась, ігноруючи його слова.

– Та ось, – Антон озирнувся по вуличці, – треба буде сходити до Панаса, щоби дав підводу. Там на повороті до ферми хтось висівок, певне, зо два кузова учора висипав. Нові хазяї, напевне… Гусям – саме те.

– Куди це зрання? – окликнув їх од колодязя Пашка Маоцзедун.

– Сонце вгору – старці в ход, – одрізав Антон, піднявши руку.

– Здрастуйте, – кивнув Пашка, сміючись із жарту. – В столицю?

– Туди, – Антон ще оглядівся і буркнув на Ірину. – Хоч би штани які наділа, абощо – холод онно який, сиро…

– Чи хоч спідницю трохи довшу, бо чоловік приревнує, – докінчила за нього Ірина, сміючись.

– Усяке може бути, – філософськи зауважив Антон і здвигнув плечима.