Володимир Худенко - Дим

Він добре знав, що Ірина штанів недолюблює, хіба дома одягає які спортивні, а на вихід – юбки, юбки…

– Вдень потепліє, ще ж тільки заосенило… – дипломатично зауважила Ірина.

Минули перехрестя і вийшли до школи з клубом – там коло лавок вже тирлувалися деякі діти, дехто з ними поздоровкався.

– Казала мені Тамарка Бондарева… на днях, – зауважила Ірина. – Дітей осталось чоловік шістдесят усього.

– Скоро прикриють, значить, – Антон сплюнув убік.

– Мабуть, – сумно зітхнула Ірина. – Нашим сюди й не доведеться ходити, – мовила через хвилю і одразу поспіхом поправилась. – Як бог дасть…

– Не велика біда, – махнув рукою Антон. – Діти… – мовив якось презирливо.

І раптом на ходу обняв Ірину за шию і приголубив до себе. Швидко, але напрочуд лагідно, уміло так.

– Ну… – вона ніяково засміялась і штовхнула його кулачком в бік. – Люди ж дивляться, що ти твориш? Хи!.. Діти…

– Ой… – Антон знов махнув вільною рукою. – Ті діти вже таке бачили, що нам і не снилось!

– Антоне! – вона гримнула суворо, але тут же розсміялась.

– Ну добре, живи.

Він поцілував її в скроню і відпустив.

І пішов далі так, ніби нічого й не сталось, рівним кроком, байдуже озираючись по сторонах.

– Ми маємо до обіду вже явитись… – мовила Ірина, злегка поправляючи зачіску. – Ти що думаєш робити?

– Так схожу до Панаса за підводу… Може, буряка наношу та води скрізь натягаю. Там би юшку яку зварити – може, зварю, хазяїнам нашим.

– Та хай я сама.

– Маєш чим зайнятись і так. Я все одно без діла.

– До комір не хочеш крутнутись?

– Що я там не бачив?

– Та казали ж на поминках, що Поголовний шоферів збирає на сьогодні.

– Іро, я Поголовного не бачив? – він подивився їй в очі.

– Антош, ти знаєш… – вона трохи зніяковіла. – Я ж не те, щоб… вибач.

– Та чого ти вибачаєшся, сонце? – він всміхнувся лагідно і наче навіть винувато. – За мої приндики тобі вибачатись нічого. І сам знаю свій характер… Але бачити там ні-ко-го-не-мо-жу, – проговорив на розспів впівголоса, немов долаючи внутрішню бурю. – Хай, може, трохи часу…

– Так і я ж… – Ірина зітхнула полегшено. – Я ж про те й кажу. Я тобі давно за те місце в сільпо, до речі…

– Товар возити?

– Ну так, там не дуже й завантажують.

– Я ж тобі казав – я тільки за. Просто поки те та се, поки колгосп остаточно… Зараз уже бо все ясно. Ну, а як вже… – він розвів руками. – Як вже засяду у тебе на шиї або ще й розіп’юсь, хе-хе… тоді сам бог велів тобі мене турнути куди подалі.

– Ну… – вона й сама розвела руками. – Це хіба вже як не захочеш бути моїм утриманцем… тоді вже котись на всі чотири сторони.

– Я вже й так років три як твій утриманець, – він потягнувся на ходу. – Як зарплату перестали давати, так і… Не надоїв?

– Нє, – вона легенько крутнула головою.

Як минали гаражі та колгоспну контору, то вгледіли там знов якихось не наших, а аж далі по двору гаража ті не наші лазили по будівлі столярної – видно, знімали шифер. Напроти столярної через дорогу пустувала будка пожарки, що вже встигла обрости лопухами й полином за се літо.

Ірина, зиркнувши скоса на чужих, зітхнула і опустила очі. Антон промовчав. Так ото мовчки і вийшли на Роменську трасу. Напроти їх під продмагом із сільповської машини саме вивантажували якісь товари – експедитор та Інка, продавщиця, поздоровкались з Іриною, кивнула й вона їм.

– Добре, хоч ваша кантора не хиріє, – всміхнувся до дружини Антон. – Мо’ скоро одне сільпо останеться на село…

– Та не плануй козаче… – зітхнула Ірина.

– Бог переіначе, – докінчив за неї Антон.

Од сільради до автобусної зупинки переходили через трасу двоє жіночок – бухгалтерша та землевпорядник. На самій зупинці нікого не було. Антон з Іриною поздоровкались із жіночками й пройшли в будку зупинки. Ждали автобуса мовчки. Антон зиркнув на годинник і закурив цигарку. Годинник у нього був пам’ятний, хоч зараз уже такий і стидно кому показувати. Радянський електронний, один із перших – він купив його в 88-му в Ташкенті, як повертався зі строкової. Тоді все більше імпортні купували, «монтану» там… а йому цей сподобався, хоч і був значно простіший.

Він сховав руку в кишеню і окинув поглядом пасовиська за селом, куди з цієї вулиці ганяли череду. То також були болота з меліораційними каналами та шлюзами. Онно, як вглядітись, так видно і обмілілий Сухий Ромен, що неспішно несе свої тихі води в далеку Сулу. По болоту бур’яни та отава, подекуди чагарники, а аж вище, майже на обрії – лісосмуги, що обрамляють колгоспні поля, їхнього колгоспу «Прогрес» поля, нині вже остаточно покійного. А там он аж далі, в гаях та дібровах, розкинулась над болотами Фесівка – невеликий охайний хутірець; як вглядітись, то можна навіть розрізнити людські хатки з городами, садочки, вершечок водонапірної башти і смужку асфальтованого шляху через хутір. Колись у шкільні роки хтось із учителів казав, що той хутірець достеменно утворений одним карабутівським чи то селянином, чи то посполитим козаком на прізвисько Хвесь. Хтозна, чи то правда… Та й яка, врешті, різниця – скоро й сам Карабутів хутором зробиться, і хтозна, чи пам’ятатиме тоді хтось хоч про його засновників, не кажучи вже про рядових жителів – таких от, як вони, Антон з Іриною? Він відігнав досадну думку і ще раз затягнувся цигаркою, вглядівся востаннє в осінні простори боліт та хутора – хоч і правда світліло й тепліло по вулиці, як передбачала Ірина, але світ лився вже якийсь геть не літній, якийсь такий… печальний. Має ж бути ще бабине літо… Чи й буде?