Володимир Худенко - Дим

На крайньому фесівському городику Антон розрізнив білу плямку диму – хтось, видно, палив там бадилля. Добре, хоч вони з Іриною встигли картоплю вигребти до сих усіх подій, а буряки наче ще й ранувато.

– Антоне…

– Їде?

Він і не помітив з тими роздумами, як підійшов автобус – старенький «Ікарус». По обласних маршрутах вже ніби й імпортні стали з’являтись, а тут поміж селами досі ото таке ходить. Ну хай.

Легенько поцілував Ірину в щоку і поклав руку на плече.

– Ну, шуруй, – всміхнувся. – По барах там не надто швендяй.

– Вже як вийде, – одрапортувала вона і зайшла в автобус.

Антон бачив, як вона пройшла між рядів і всілась на вільне місце з протилежного боку. Жіночки з сільради пройшли за нею. Він постояв трохи, поки автобус рушив, а тоді прошепотів майже беззвучно, одними губами, якось машинально навіть:

– Бог тобі назустріч, Іро.

І в неясній задумі розвернувся до зупинки. Там, на внутрішній її стіні, різнокольоровою мозаїкою були викладені дві химерні панночки в національних костюмах – росіянка та українка. Вони обидві тримали в руках якусь квітку, а росіянка ще наче трохи й заступала українку, а чи лише прикривала її своїм широким сарафаном. Такий самий мозаїчний напис повідомляв:

Той напис і те зображення стосувалися далеких подій 1654-го року. Тоді наприкінці грудня 1653-го московське посольство на чолі з боярином Бутурліним, що прямувало на Переяславську раду, досягло околиць Корибутова, сотенного містечка в ті часи. Корибутовим воно звалось на честь його засновників та колишніх власників – литовських магнатів Корибутів-Вишневецьких, родичів того самого Байди Вишневецького, оспіваного в народних піснях та думах першого козацького гетьмана. Отож московське посольство досягло околиць містечка і було урочисто зустрінуте там місцевими козаками на конях та зі знаменами. У храмі Святого Миколая на околиці тоді гості та місцеві одстояли урочисту службу, де молились за здоров’я московського самодержця Олексія Михайловича і, мовбито, навіть плакали на радості. Так у всякому разі те дійство описують дослідники.

Самого храму давно вже немає, і навіть не достеменно ясно, що з ним сталося. Дехто зі старих людей говорить, що під час війни він сильно постраждав від нальоту німецької авіації, що, можливо, й правда, бо туди далі од нього до кладовища і досі є глибокі яри, нібито від бомбових ударів. Але достеменно відомо, що храм, вже чи цілий, чи його рештки, в п’ятдесятих роках розібрали місцеві активісти і з того самого дерева збудували перший сільський клуб. А храм нібито був добротний – дерев’яний, зведений за давнім козацьким звичаєм без єдиного цвяха, і простояв, виходить, вже з триста літ.

І клуб той старий також простояв літ двадцять точно – на початку восьмидесятих розібрали й його, а поруч звели чималий цегляний, з кінотеатром, танцполом та бібліотекою, з великим написом «Миру – мир» червоною цеглою на білому тлі. А там, де був храм, землю розрівняли, зробили рівненький пагорб, насадили парк. Все те спочатку спричинило певні клопоти місцевим, адже як рівняли горб, то, либонь, не врахували, що коло храму був цвинтар, і декілька років по тому, як весняні потоки вимивали з пагорба глину, то з тої землі напроти вулиці стирчали труни та їхні перегнилі рештки. Тоді тому вже якось там дали лад. Крім цього, ліквідація храму породила навіть і одну легенду: мовбито землю з-під самого храму використовували на побудові нового мосту через Сухий Ромен на Роменській трасі, і місцина та тепер проклята, і там часто стаються автомобільні аварії. Воно хтозна, чи й часто, але щонайменш дві вантажівки там за цей час і справді перевернулись, один водій загинув, а коло того місця також років із десять тому на смерть збило легковою машиною дочку місцевого вчителя. Але ділянка дороги коло мосту там і справді така, що… словом – може, то й просто випадковість. Крім цього, існує іще одна легенда: ніби то прокляте місце, бо там якось втопилася дівчина через нещасливе кохання…

Землю на вершечку пагорба, там, де стояла сама церква, розрівняли і звели там бетонну стелу метрів у тридцять висотою, зі своєрідним мідним щитом нагорі, зі здоровенним написом «Навіки разом» та мідною ж стилізованою грамотою внизу, де було красивими закорючками написано про возз’єднання України з Росією в тому далекому 1654-му році. Не так давно мідну грамоту видерли на металобрухт, а в щиті на вершечку лелеки звили гніздо. Сама ж викладена бетонними плитами територія навкруг стели заростає пирієм, а довколишній парк перетворився на непролазні хащі. Раніше ще хоч інколи присилали школярів там трохи прибрати, але кілька років тому перестали, тож тепер там сумна і запущена місцина. А пагорб то високий, і вельми там мальовничо – з нього видно всю Роменську трасу од села аж до дамби. Бетонні сходинки ведуть од самої траси до стели, а вздовж неї по обидва боки ростуть каштани, утворюючи затінену алейку – нині ті сходинки встелені товстим шаром їхнього перегнилого листя, а липневі суховії та затяжні осінні дощі ще й нанесли грязюки.