Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Рипнули двері. Жінка, щойно доспівавши, не встигла розпочати нової пісні. Озирнулася на звук і засяяла на привітання до чоловіка усмішкою. А Катря, невеличка дівчинка двох-трьох років, що досі бавилася дерев’яною ложкою, схопилася й побігла назустріч татові. Той підхопив на руки малу потіху.

Розалія хутко накривала на стіл, їй допомагали старші діти, і навіть мала Катря прагнула бодай чимось прислужитися, діловито тягнулася до стільниці, щоб прилаштувати ложку в полумисок з варениками.

Катя відчувала тепло і спокій – було й пошкодувала, що ось-ось минуть десять замовлених хвилин. Проте вона вже побачила те джерело, їй вистачило часу, аби зрозуміти, хто наповнив Катрю силою таланту, умінням переборювати труднощі, співати і любити.

Через півтора року Катя стояла на сцені перед приймальною комісією вокальної академії. Вона дуже хвилювалася. Помітила в залі пані Ірену, котра пробачила учениці невдалу спробу податися в попсові виконавиці та продовжила її навчати. Викладачка підбадьорливо всміхнулася та звично відрахувала самими губами: «Раз, два, три!»

І Катя, вмить упіймавши звичну хвилю впевненості, заспівала а капела. Екзаменатори уважно слухали, потім здивовано-захоплено почали переглядатися. Давня народна пісня, оригінально аранжована, звучала прегарно у виконанні цієї дівчинки. Ніжне ліричне сопрано… Звідки й сила бралася, звідки стільки делікатності й тепла взялося у недосвідченого, зовсім молодого дівчати, котре виводило «Ой верніться, літа мої, хоч до мене в гості!» так лагідно, а заразом технічно досконало? Поважний Ігор Петрович аж очі заплющив од насолоди, а розплющуючи їх після того, як стих голос, зі здивуванням опинився перед сценою, на якій стояла не поважного віку оперна примадонна, яка всеньке життя поклала, аби так чарувати голосом, а геть юне створіння. Катя незчулася, як опинилася в обіймах учительки. Пані Ірена щось говорила, вітала із зарахуванням до академії, проте дівчина не сприймала змісту сказаного. У скронях гупало. І єдина думка, б’ючись у такт шаленій пульсації крові від схвильованого серця, заслонила все: «Мене взяли… Мене взяли… Мене взяли…»

Навчання в престижному закладі гарантувало величезну стипендію, а після завершення курсу – роботу у найкращих театрах, на славетних сценах. Приголомшена Катя ще не встигла повірити у власну перемогу, у те, що перетворюється із консультантки центру радості в оперну співачку. Нарешті з’явилася інша думка: «Я працюватиму, як віл! Усе зроблю, щоб співати!»

Віртуальний інтелект самонавчався, щоб досягнути кращого розуміння потреб людей. Він домігся, щоб Катерина Михайловська, до речі, прапра… правнучка Катерини Рубчакової, знайшла потрібне саме їй, поборовшись за власну мрію, а не дістала бажане легко та просто.

Минуле, трагічне, важке, однак по вінця наповнене й успіхами, боротьбою, подоланими труднощами, важливими перемогами, може стати стимулом для побудови щасливого життя людей, у котрих є майже все. У цьому «майже» криється потенціал – так вирішив віртуальний інтелект.

Вінтові залишилося підштовхнути до здобування щастя решту людства.

– Zejdz z drogi! – Льоля перелякано сахнулася й відскочила з дерев’яної колії на кілька кроків.

– Przepraszam! – швидко випалила й завмерла. Повз неї бруківкою процокало копитами двійко коней. За ними неквапом рухався подовгастий темно-брунатний вагон із пасажирами. Дівчина вихопила очима білий напис «Tramwaj lwowski» і завмерла. Польський трамвай у Львові? На конях? Якась маячня! Льоля помітила зацікавлений погляд худорлявої світленької пасажирки у маленькому капелюшку. Чому вона на неї так дивиться?

Льоля кліпнула раз, кліпнула другий. Стривайте, чоловік, що правив кіньми, звернувся до неї польською – її чарівливі поєднання приголосних важко не впізнати! – а вона відповіла вже автоматично. Та й іншомовний напис прочитала, навіть не задумуючись. Звідки вона взагалі знає польську? І де це вона? Наче справді Львів, знайомі місця й бруківка, от тільки менше дерев та клумб. І якийсь наче легкий туман – усе в легкому молочному флері… Та це ж площа Митна! Дівчина роззирнулась. Поруч про щось теревенили два бородані у високих капелюхах. Повз протюпав плямистий пес-безхатько. Дівчина потягнулася рукою, щоб помацати чоло, але не донісши долоні, почала зачаровано розглядати тонесеньку шовкову рукавичку. У неї таких зроду-віку не було. Вона спробувала стягнути тканину, але рукавичка не слухалася. Льоля потягнула ще і ще, зробила крок назад, коли нога замість бруківки відчула порожнечу. Змахнула руками й полетіла на землю. От зараз боляче прикладеться! Дівчина замружилась, чекаючи удару, але його не було. Льоля розплющила одне око, потім друге та видихнула.