Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Матері з батьком Кінаш спершу не дуже припав до душі. Шепотіли на вухо: «Бідний, подивись на його одяг». А от їй самій – аж занадто. Першим його подарунком була книга Гете «Фауст» із маленькою присвятою, про яку Ольга нікому не зізнавалася, навіть Міні. Ясь був добрим, щирим і натхненним, а ще – справжнім романтиком… Він писав їй листи. У добу стільникових, інтернету та соцмереж – надсилав листи в конвертах з марками. Льоля шарілася щоразу, коли до їхньої хатини підходила повненька поштарка Ксенька з лукавою усмішкою. Це означало тільки одне: він знову їй написав. Знову!

Так тривало уже два роки, а кілька днів тому Ясь офіційно попросив руки Льолі у батьків. Отець Михайло покладав на Кінаша великі надії. Виявилося, що здібному хлопцю пророкували посаду професора в університеті. Умовилися тільки, що молоді мусять перше завершити навчання. Льоля була на сьомому небі від щастя. Те, про що вона мріяла, кохання – перше й таке ніжне, було взаємним.

Двадцятиоднорічний Іван Кінаш, який підписувався псевдонімом Ян Кін, вирізнявся серед однолітків своєю правильністю та непоступливістю поглядів. Сирота без копійки за душею звик усього досягати сам і справді багато працював та навчався, щоб вибитися в люди. Активний учасник студентського братства, Ясь видавав альманах, де друкували короткі нариси найталановитіших студентів, влаштовував літературні вечори, брав участь у політичних диспутах й завжди захищав власну думку. Така діяльність не могла залишатися непоміченою. Талановитим хлопцем або щиро захоплювалися, або так само щиро ненавиділи. Останніх з часом ставало все більше.

Однією з основних тем, обговорюваних на студентських зборах, була проблема корумпованості вишів. Ясю запропонували провести небезпечну акцію – упіймати на гарячому сумнозвісного професора Драгана. Довгий час Остап Андрійович тероризував усіх студентів так, що вони мусили збирати останні кошти, аби заплатити за залік. Він намагався «зарізати» і Яся, однак кмітливий хлопець домігся комісії. Там Кінаш блискуче відповів на всі додаткові запитання й залишив викладача з величезним зубом на себе. У групі Яся вчився улюблений учень цього професора – Юрко, якого теж було вирішено залучити до великої справи. Як найсміливіший, Ясь мусив сам дати хабара Драгану, щоб нібито залагодити відносини. Зустріч призначили на вулиці Вічева, 1, де разом із двома іншими студентами винаймав кімнату Кінаш.

Ян хвилювався, раз по раз виглядаючи професора з вікна.

Огороджену клумбу підливала старенька бабуся в акуратній блакитній хусточці. На світлій стіні будинку навпроти в́ікна ховали скляні очі за чорною кованою решіткою. Між ними нерівними літерами усміхався загадковий вірш:

Хлопець перечитав знайомі рядки тричі поспіль і один раз, заплющивши очі, і врешті видихнув. Тротуаром повагом рухався Остап Андрійович, несучи перед собою чимале черевце, як щит. Біля нього збоку швидко перебирав ногами Юрко. Зараз або ніколи! Кінаш зібрався. Йому вперше доведеться брехати, і це було найважче – переступити через себе. Але хлопець переконував себе, що робить це для спільного блага. Якщо не він, то хто? Наче на підтвердження його слів за стрункими воротами колишнього монастиря бенедиктинок пролунав гучний дзвін.

Хлопець стиснув кулак. Костел-фортеця на перший погляд відлякував оборонним настроєм. Похмурі мури поставали перед тобою вартовими з позачасся, наче випитуючи: чи не ворог ти, чи можна тебе пропустити далі? Але якщо зайти на подвір’я, душа наповнювалася якимось затишком, спокоєм і надією на краще. Та і сьогодні це вже був Свято-Покровський жіночий монастир, святе місце, не фортеця. Ян на мить завмер. Так і люди. На перший погляд здаються похмурими та відлюдькуватими, а якщо пізнати краще – з ними спокійно просто стояти поруч. У двері обережно постукали, і хлопець кинувся відчиняти. Професор дивився похмуро, але Юрко впевнено підморгував за його спиною. Усе вийде. Ян внутрішньо підібрався і видушив із себе посмішку. У нього все вийде!

– Пане професоре!

– Іване! – розмова почалася невимушено. Драган тримався відсторонено і зацікавлено водночас.

– Остапе Андрійовичу, я пропоную забути всі наші суперечності і почати, так би мовити, з чистого листа, – Іван видушував із себе заздалегідь приготовану промову.