Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Лікті відчували вологу поверхню дерев’яного столика. У кватирку зазирало цікаве сонце, гуляючи тріщинами білого підвіконня. А за склом під вільним небом дихали свіжістю ніжно-рожеві кущі півоній.

Вона вдома. А туманне видиво було лише сном! І він завершився, як завжди – чемно повернувши її додому. Дівчина знову примостила голову на руки. До чого це? Мабуть, надто вже скучила за Львовом. Чи… за тими, хто зараз ходив його бруківкою й дихав густим кавово-туманним повітрям. У вікно щось дзвінко затарабанило, і дівчина здригнулася. Підняла погляд й усміхнулася дрібним краплям дощу. Так по-львівськи. Львів завжди навідував її навіть у цьому далекому гірському селі. Як і він…

– Знаєш, тобі б пасувало народитися з років сто тому. Може, сто п’ятдесят! – висока білявка Михайлина, а для друзів просто Мінка, склала руки на грудях та критично подивилася на подругу. – Ти зовсім не вписуєшся!

– Куди не вписуюся? – Льоля здивовано блиснула темними, майже чорними очима, відсунулася від комп’ютера та провела пальцями по маківці. Коса, обернута віночком, була все такою ж гладенькою на дотик. Тугий комірець застібнутої на всі ґудзички білої сорочки приємно лоскотав шию. Довга сіра спідниця шаруділа від кожного руху.

Вони подружилися на першому курсі: Ольга Франич – відсторонена й дивно вдягнена дівчина з карпатського села, яка просила кликати її по-домашньому Льоля, і Михайлина Іванець – гостра на язик, трішки нахабна, трішки зухвала, але добра львів’янка. Вони б, можливо, ніколи не заговорили, якби остання не спізнилася на першу ж лекцію, а єдине місце залишилося за першою партою біля дивачки. Поки білявка напружено гризла ручку, згадуючи відмінювання французьких дієслів, сусідка написала свій варіант. Потім озирнулася на стривожену одногрупницю, зітхнула й написала ще один.

– Святий Петро! От скажи, яка нормальна кобіта після пропозиції руки й серця скнітиме днями й ночами над якимось дослідженням? – Михайлина продовжила розмову.

– Так це ж… – дівчина розгублено озирнулася на монітор. – На подарунок нам обом. Я мушу все записати. А Ясь потім вичитає, поправить, де треба, видасть, і буде книга. Визнаю, важко йде… Але ж це так цікаво! Уяви, ми першими видамо збірку про весільні традиції мого села! Міна зробила захоплений вигляд та картинно покліпала віями. Льоля жартівливо штурхнула подругу в бік і продовжила:

– От ти знала, що після вінчання раніше молодим давали не хліб з сіллю, а хліб з медом? На солодке життя!

– Може, того й воно зараз у багатьох солоне! – пирхнула Михайлина.

– А барвінок-доля? Чи… – дівчина на мить занурилася в монітор, прокручуючи текст роликом мишки. – А як тобі те, що молода перетанцьовувала з незаміжніми дівчатами не під сумні пісні, як от співають – тужливу «Горіла сосна», а під веселі й жартівливі…

– Ну все-все, завелася, Вікіпедія! Тепер я розумію, за яку пристрасть тебе любить твій Ясь, – лукаво підморгнула. – Я рада, що є той, хто розділяє твої захоплення. Хтозна, чи мені такий трапиться. Як думаєш?

– А що я? Я – щаслива, – не до ладу відповіла Льоля, замріяно всміхаючись.

Ольга Франич народилася у незаможній родині священика в крихітному селищі посеред Карпат – Ольжичах – й усе життя захоплювалась книгами про принців та хоробрих лицарів, мріючи про щире кохання. Та коли в її житті з’явився скромний репетитор її молодшого брата Ярослава – Іван Кінаш, який назвався по-простому Ясем, спершу не впізнала його. Їй саме виповнилося сімнадцять, він – на рік старший за неї. Високе чоло, сіро-блакитні очі, трохи кручене рудаве волосся і ніжний погляд. Студент кафедри прикладної філології, блискучий учень, начитаний, освічений, мудрий. Він перевернув крихітний світ-мушлю, до якої так звикла майбутня попівна.

Так було заведено в усіх родинах священиків. Чоловік – головний, біля нього тінню матір, а під крилами батька діти – виховані, чемні. Синів готували до продовження сімейної професії: закінчити гімназію чи семінарію, знайти вигідну партію й дістати парохію. Доньки завчали напам’ять, що їхній найсвятіший обов’язок – кухня, діти й церква, тому змалку готувалися стати порядними дружинами та добрими матерями.

У сільській школі Ольжичів діти вивчали французьку. Викладачкою була молоденька вчителька – щойно після інституту, по вуха закохана в культуру Франції, її фільми та чарівну музику. Здібна до мов Льоля з легкістю оперувала складними ідіомами, тому до випуску вільно володіла іноземною. Цим дуже пишався батько. Вважав, що наречених на таку франкомовну панну буде більше. Згодом дівчина випросила-таки у строгого батька дозвіл відпустити її до Львівського університету на філологію вивчати ще й німецьку. Батько погодився, бо донька несподівано вступила на бюджет. Родина Льолі бідувала, і гроші аж ніяк не були зайвими. Тим більше у малого Ярка саме були проблеми з навчанням й треба було шукати репетитора. Хіба міг подумати отець Михайло, що замість грошей репетитор його сина накине оком на єдину доньку?