Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Нарешті Катря підняла голову. Глянули карі гарні очі на театральну братію, що метушилася, перемовлялася. На залу читального дому «Просвіти», [82] Товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка – у той час впливова культурно-освітянська українська громадська організація з власними читальнями, бібліотеками, книгарнями, друкарнями, школами і курсами, музеями, гуртками, хорами. нашвидкуруч пристосовану для потреб мандрівної трупи акторів. Рубчакова рішуче підвелася й заходилася складати речі у скриню. Сухий тріск пострілу змусив усіх втишитися, тривожно водити очима по таких же збентежених і здивованих обличчях навколо. Якийсь шарварок зчинився при дверях. Катря озирнулася на ту метушню.

– Лесько застрілився! Почуте відняло ноги.

Катря осіла на лаву. Добре, що стіна позаду втримала тіло від падіння. Чула звідкілясь здалеку голоси: «…повезли… бравнінг… та він собі в серце стрілив, а не в голову… Матка Боска…» Приміщення миттю опустіло, бо люди висипали з читального дому, як горошини з перезрілого стручка. Одна Катря залишилася сидіти на лаві блідою проявою. І життя у ній було з певністю менше, ніж навіть у цій стихлій пустці зали.

І враз Катя опинилася поза Катрею! Година промайнула однією короткою хвилиною… Катя стояла без руху. А потім почала гарячково знімати з себе тактюм, відчайдушно виборсуючись, заплутуючись у тих липучих рукавах-ногавицях. Нарешті звільнилась і кинулася до крісла, вмить розгорнула голографічну пошуківку. Що ж сталося?! Голова розколювалася від роздвоєння! Адже Курбас (здається?…) не помер тоді! Чи то їй щось із історії геть сплуталося?… Хіба ж він загинув не від совітів значно пізніше?… Та ж і «Березоль» був теж пізніше…

Пошуківка хутко підтвердила: Курбас у радянській імперії розстріляний у 1937 році в урочищі Сандормох із тисячами бранців людожерної сталінської системи. Та Катя не заспокоїлася і шукала далі, аж поки не надибала історію про Катрю Рубчакову та Леся Курбаса, дуже схожу на красиву легенду. Буцім Лесь залишив непоступливій Катрі записку: «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!» Він стрілявся через те нещасне кохання. І влучив у серце. Однак вижив, ходив із кулею, бо лікар не наважився вийняти її… А вінт!..

Хіба міг віртуальний інтелект злукавити, повести її у вигадану історію? Катя знала, що вінт – не фантазер, а таки ж машина часу, котра відтворює історичні події. Виявляється, записку Курбаса знайшла донька Рубчакової Ольга вже після смерті матері й зберегла те сумне свідоцтво кохання. Отже, правда… Щастить же людям з життям! Не те, що їй… Катя тужливо озирнулася довкола. Набридла кімната.

Пустка. Пустеля. Тут нічого не відбувається. Порожнє життя в пустій норі. Фіолетова нудьга. Найгірше було усвідомлювати, що у вірту, в життя Катрі Рубчакової можна буде повернутися лише через кілька діб.

Дівчина впала на постіль. Безтямно дивилася в стелю, а сльози котилися щоками, аж доки одна не залоскотала вухо. Катя перевернулася на бік, заплющила очі: «То нічого… нічого… Кілька днів перетерпіти. Зате я щось дізна`юся про Рубчакову, виберу найкращі епізоди з її життя, аби побачити найцікавіше…» Дівчина помалу відпливла у сон. Наступні п’ять днів промайнули швидко. Катя вирішила не брати вихідного. Щодня йшла на роботу зі впертістю зомбі, котрий невпинно рухається до мети. А ввечері вишпортувала з пошуківки відомості про Катрю Рубчакову.

З острахом прочитала про рік і причину смерті. 1919 рік. Тиф. Тиф… Тиф? Що це таке? Що то за хвороба?… Пошуківка люб’язно надавала інформацію. Катя перечепилася за багатство синонімів: європейський, історичний, космополітичний, вошивий, висипний, військовий, голодний тиф, госпітальна, тюремна, табірна гарячка… Ого! Скільки ж їх, назв однієї недуги!.. Війна. Революція. Кілька днів тому Каті ці події здавалися неймовірно цікавими, захопливими, однак тепер дівчина геть іншими очима подивилася на життя тезки, Катерини Рубчакової.

Тиф. Воші. Голод. Табори. Аж долоні похололи від жаских слів, які мовби вбралися в плоть, із сухих фактів перетворюючись на жахіття. Ну… Так, історію в школі вчили, звісно. Але нічого схожого на це страхітливе і потворне, котре полізло зі слова «тиф». На уроках історії в голову цвяшками забивали нудні дати, приторочені до безлічі війн і революцій. А зараз в уяві Каті виразно постала на тонкій шиї схилена жіноча голова з брудним волоссям, по якому повзали мерзенні воші. Дівчина не хотіла бачити того, що вимальовувала уява, але й відігнати видиво не вдавалося. А ще й пошуківка видавала голограми: людина метається в гарячці, шкіра вкрита бридким висипом; ось інший хворий із виряченими очима в паніці б’ється в руках санітарів; трупи, трупи, трупи – голі, висхлі, скинуті абияк у ями. Нарешті Катя порухом руки стерла голограму. Більше не могла дивитися. Рішуче обмежила функції пошуківки до читання. Текст і справді пішов легше, уже не було так страшно й огидно.