Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Ні, не буде вона слабкою Анною! Не стане й дурноголовою Еммою, мадам Боварі!

Ледве вичовгала з-за театрального реманенту. На інших, котрі метушилися довкола, не дивилася, перевдягаючись, знімаючи вишиваний одяг, у якому грала Анну. Боялася глянути і побачити в очах акторської братії відбиття підстаркуватої, запухлої від сліз, негодящої, вартої злої насмішки жінки… Скинула й черевичок, що немилосердно наколов п’яту. Могла б грати Анну босою… Але ж який холод. Вугілля мало, то й топлять так, що пара з вуст ішла під час вистави. Катря обгорнула гелер [74] Гелер – розмінна монета Автро-Угорської імперії, тут йдеться про 2 гелери, монету з міді. шматком полотна і підклала під п’яту, вирішивши, що попросить Івана завтра щось зробити з тим цвяшком. Він же завтра до Жовкви приїде, про донечок розкаже, бо провідував їх. Катря нишком перехрестилася, проказуючи молитву за здоров’я найрідніших.

За життям Катрі Рубчакової Катя спостерігала із захватом. Ого! Оце так-так! Вона відчайдушно заздрила. У її нудьзі фіолетовій такого й близько не було…

Катря ж помалу заспокоювалася. Її думки остаточно звернули на буденні речі. Думала про одежину для Ярочки – геть нема в що донечку вбрати… Синенька з білим комірчиком сукеночка ще недавно була завелика, а тепер стала куценькою… Як виросла доня! Коли діти приїхали на канікули, то Катря ледве впізнала старшу доньку. Щойно була круглим потішним пташеням із розумними й цікавими до всього, що діється на світі, очима, а зробилася цибатою худою дівчинкою, руки-ноги довгі. Ольга, [75] Ольга Кобилянська, котра час від часу опікувалася і Катрею, і її донечками. Між Ольгою та Катериною були теплі дружні стосунки, схожі до майже материнської любові-дружби старшої Кобилянської до молодшої Рубчакової. добра душа, щоправда, обіцяла допомогти, дати на перешиття кілька власних старих суконь для малої. А Ярочка, ох, розумне дівча. І командує як! Умить усіх малих, що прибули на канікулах до батьків-акторів, до вистави прилаштувала, у костюми повбирала і нумо їм ролі роздавати! Режисерка мала! Тут же, після згадки про режисерування старшої донечки, думки Катрі потекли з радості в журбу… Янович [76] Янович – Степан Янович, режисер театру товариства «Руська бесіда», батько Леся Курбаса. знову немилосердно п’є. Лесь, коли бачить батька п’яним, робиться скаженим вовком, здається, що зараз накинеться і горло перегризе… А очі його, щойно іскристо-веселі, наче бульбашки шампана, кров нагла заливає. Тоді Леся взагалі не можна рухати, і словом не варто зачіпати. Ех, Янович… Що та горілка робить!

Хтозна, скільки ринських [77] Ринський золотий – у Галичині і гульден, і пізніше введену в обіг крону, грошову одиницю Австро-Угорщини, за звичкою називали так. виділить сойм [78] Галицький сейм у Львові, представницький орган Королівства Галичини і Володимирії (зараз територія відома як Галичина) в Австро-Угорській імперії, головно складався з депутатів-поляків із середовища аристократії, панства. Кілька депутатів-русинів зуміли добитися фінансування театру товариства «Руська бесіда», в якому грала Катерина Рубчакова. на театр?… Плітки не втішали. Казали, що сойм зменшить субвенцію. Думки Рубчакової безладно стрибали з одного на інше. Катря знову думала про донечок, за якими сумувала, бо так рідко була з ними. Найменша Надієчка дуже плакала, коли прощалися після канікул… Середня Ольця – то така дзиґа, таке непосидюще. Неню на бігу цьомкнула в щічку і помчала підстрибом до воза, яким дітей везли до стації колєйової. [79] Залізнична станція. А Надієчку ледве найстарша Ярочка відірвала від мами, вмовила, задурила найменшу, відвела до воза, пообіцявши льодяника…

Театр, аби якось запрацювати на утримання, постійно мандрував, даючи вистави по селах і містечках. Не бачила мати-акторка свою малечу більше ніж два-три місяці на рік… Підперши чорняву голову руками, думала Катря Рубчакова, і то вже вкотре, про всі ті щоденні справи і клопоти, гризлася нестачею грошей, міркувала, як оновити стару сукню, додавши фальбанку до спідниці та вгорі трохи переробити, вирішувала, що треба вже складатися би, бо зрання рушає театр далі, до Жовкви. Згадала про знелюднені села, котрих більшає і більшає… Утікають селяни на еміграцію. Хай як поляки їм утруднюють виїзд, а однак чоловік шукає, де ліпше, і біжить, як заєць від вовка, від тої біди, крайньої вбогості за океан. Ще трохи і не буде для кого вистави грати… Потім пригадала гастролі до Тарнува. Гостили їх гарно… Тільки-от із пам’яті вистрибнула слічнотка Зофія, [80] Кралечка Софія. художниця, з котрою познайомилися на урочистому частуванні після вистави. Оте її вдавано-приятельське поводження, за яким час до часу вгадувалося щось інше, якась пиха, гонор, ледь помітна зневага до русинів-акторів, злиднів, котрих милостиво запрошено було до Тарнува. І, наче в тому черевичку цвях, кололи слова Зофії, що вмить квасним яблуком обернулася, скривилася на розмову про утиски українців, яким і власний університет у Львові не дозволяють запровадити окремо від польського, про засилля польської мови: «Jaka to róźnica?! [81] Яка різниця?! (польськ.). »