Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Не плутай життя з виставою, Леську! – вона сердито впекла ляпаса зухвальцеві.

Стояла, важко дихаючи, блискаючи очима, мов розлючена кішка. Ошелешений Лесь сахнувся, наче облитий відром крижаної води. Раптом почулися кроки і розмова: «…наш Рубцьо [72] Наш Рубцьо – Іван Рубчак, чоловік Катерини, був улюбленцем колег у театрі. Актори лагідно-фамільярно називали його «наш Рубцьо». нічого не помічає…» «Та, – зневажливо пирхнула співрозмовниця, – цей закоханий у Катьку давно! Але Лесько! Чого молодого на стару шкапу тягне?» – голоси двох колєжанок лунали зовсім близько, тож Катря затисла рота долонями, стримуючи схлип, відчуваючи, як спаленіла вся від гніву, сорому, приниження. «Ця відьма мовби причарувала його! Уже їй за тридцятку, уже час поступатися б молодшим і на сцені», – голос віддалявся та тихішав. Катря стояла, скам’яніла від почутого. Схожа на скульптуру ззовні, та всередині вирувала страхітлива буря. Зараз вона голіруч могла б задушити пліткарок, які так легко плескали язиками про її муку, так несправедливо осуджували її талант, котрий всеньке життя плекала, ростила, випещувала, щодень працювала, щоб чарувати голосом і грою.

І ці чоловіки… Кожен лиш думає, що з акторкою можна собі дозволяти вольності! Владислав Оркан [73] За красунею Катериною Рубчаковою упадало багато чоловіків, зокрема й відомий польський письменник і драматург Владислав Оркан. теж безумствував, аж із Кракова мчав до Львова, аби тільки «дозволила ручку поцілувати». О, так-так, ручку, аби ж то! Сподівався на більше, звісно… А тепер ось Лесько сказився!

Катря рішуче кинулася геть. Курбас залишився, розчавлений її погордою і розумінням, якого приниження щойно зазнала кохана. Винен. То все він винен, що Катруся змушена таке вислуховувати… Зневажений, відкинутий коханою жінкою, почуваючи себе причиною її мук, стояв німим привидом.

Вона щойно була тут. На сцені він тримав її в обіймах! Анною була, а він – Михайлом з «Украденого щастя»… Вона ж виглядала закоханою, покірною його волі, не здатною опиратися! Невже то тільки гра?! Просто геніальна гра неймовірної акторки…

Він щоразу ловився на цей гачок, як дурень! Лесь зовсім не грав Михайла, ні. Він і був цим рішучим, а навіть жорстоким, оберненим кривдою та помстою на гостру сталь чоловіком, котрий прийшов по украдене в нього кохання, забрав його та згинув за нього, нещадно згубивши ще й дві цілком безневинні душі.

Ще не розвіявся її аромат, від якого Лесь впадав у шал. Він не розумів, як жити без неї. Неприступна прима. Катруся, прегарна, ніжна, слухняна і пристрасна коханка там, на сцені, за театральною завісою ставала… «Що ти коїш?! Я замужня жона! Годі вже…» Ставала замужньою. Чужою жінкою. Чужою – не його…

Лесь заскреготав зубами. Цей «наш Рубцьо» може торкатися її, цілувати, роздягати… Господи, як уява мордує, підсовуючи нестерпні видива! А вона!.. «Івась!» Курбас ненавидів тоді всенький світ за ту виказану її голосом ніжність і веселість, призначену для Рубчака.

Ну за що, за що можна любити того гладкого старого бездарного кабана!

Зодягаючи на сцені життя Михайла, запальний Лесь не бачив (та й не хотів бачити!), що Катря Рубчакова – то не Анна, котру віддали за нелюба, осоружного настільки, що навіть Бог дітей їй не подарував. Катруся ж вийшла заміж за любого. І донечок йому народила… Її очі тепліли, коли бачили Івана.

Катря вирішила не повертатися, хоча чула оплески, що не вгавали. Лесь… Який же той хлопчик гарний… Живий вогонь!.. Чи грала вона роль, зазираючи у полум’я, котре вирувало в його очах?… Катря воліла не відповідати на те питання. Навіть собі. Коли вона опинялася поруч з Івасиком, то чари Леся втрачали силу. Івась завжди вмів її розвеселити, він перетворював життя на сміх, на радість, хай яким важким воно видавалося щойно. Усі довкола любили Рубчака-жартівника, але тільки вона одна знає, що то за душа. Чисте золото! Не позліткою жартиків покрите казна-що, а її тепле сонечко, котре зігріває в найхолодніші дні в житті. От лишень та ватра, той Лесь… «Пекельний вогонь, від якого треба триматися подалі!» – щодень вирішувала Катря. І щодень знову поставала перед закоханими пекучими очима, що спалювали її рішучість… За що їй це?! Навіщо ця мука, що не минає?…

У безладі тьмяного закулісся можна було загубитися, стати невидимкою, сховавшись за сценічний реквізит. Катря Рубчакова стояла тут, ковтаючи сльози. «Ярочка, Олюська, Надієчка… Мої квіточки…» – думала про дітей зумисне, картаючи власне немудре серце. І мимоволі з доброї акторської пам’яті поставали з «Украденого щастя» підтримкою для її вірності мужу слова: «Діти – велика річ. Діти – половина матері. Одна половина, може б, і рада піти, позволити собі, а друга не пускає, кричить: “А ми, мамо! А що з нас буде?” І не пустять тамтої половини…» Рубчакова витерла сльози, рішуче видихнула повітря.