Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Міно!

– Святий Петро! Таки добралася… Як тебе відпустили? – розчервоніла з морозу Михайлина обійняла подругу.

– Не відпустили… Втекла. Спершу до дядька, потім сюди. Мушу побачитися з Ясем! Вибач, що так довго. Потяг затримали через сніг… – Льоля занепокоєно озирнулася, виглядаючи серед натовпу кохане обличчя, і враз засвітилася, наче зірочка. До дівчат біг юнак у розстібнутому пальті, стискаючи в руках оберемок бордових троянд.

– Ольдзю! – хлопець її підхопив і закружляв в обіймах.

– Ясю! – дівчина мало не задушила хлопця. Для пари в цю мить не існувало ні вокзалу, ні потяга, ні пасажирів, що з бурчанням оминали живу загорожу, ні морозу. Так уміють лише по-справжньому закохані – пірнати у світ, де є місце лише для двох і трошки для третього – для щастя.

– Кхе-кхе, – кашлем нагадала про себе Михайлина. – Куди ви зараз?

– А до мене, – задоволено проказав Ясь. – Хлопці роз’їхалися хто куди. А я сам-один, – він ніжно подивився на кохану і виправився: – Уже не один. Ти з нами? – обернувся до Михайлини.

– Ні, я тоді додому. Ти від нього подзвони, якщо що, він мій номер має, – вона підморгнула подрузі. – Бунтарка! Ясь потягнув Льолю за собою на вихід з вокзалу. Парочка підійшла до зупинки, де вже гостинно прочинив двері жовтобокий автобус. Хлопець посадив дівчину на вільне сидіння та доручив тримати подаровані троянди. Дівчина навіть не оберталася до вікна. Лише ніжно торкалася розпуклих пелюсток і переводила погляд до Яся. Здавалось, якщо вона перестане на нього дивитися, він просто зникне, випарується, як сльози-роса на трояндах у теплі. За кілька зупинок Ясь скочив зі сходинок і допоміг спуститися дівчині. Відібрав квіти, «щоб любця не мерзла в рученята», і повів через вузеньку вуличку до парку Франка, розповідаючи кумедні байки. Дівчина потай усміхалася парочкам, що зайняли лави й тулилися одне до одного. Ясь перевів кохану через дорогу на вулицю Соломії Крушельницької. Зупинився біля двадцять п’ятого номера, прочинив двері та впустив дівчину всередину. Парочка піднялася східцями на другий поверх, і хлопець заходився біля замка.

– Ось тут я і живу, – Ясь пропустив перед собою дівчину, а сам кинувся набирати воду у слоїк та поставив туди троянди. Льоля несміливо пройшла кілька кроків, роззулася, вступивши у підставлені хлопцем м’якенькі капці, та перейшла за ним до кімнати. Оцінила скромний інтер’єр – диван-ліжко, годинник біля дверей, дві картини і письмовий стіл з лампою. Несміливо опустилася на диван. Ясь присів біля неї. Льоля не знала, куди себе подіти. Повітря у кімнаті загусало з кожною хвилиною мовчання. Здавалося, ще мить, і вона не зможе ні підвестися, ні слова сказати. Дівчина схопилася і випалила:

– О, а хочеш я зроблю тобі кави? Покажеш, де в тебе джезва?

– А давай! – хлопець провів дівчину на крихітну кухню і сперся об стіну, спостерігаючи, як вона зграбно вправляється з ароматним напоєм.

«Яка кава? Про що ти?» – Льоля картала саму себе.

«Пересолодила? Чи гірка?» – Вона зробила ковток і не відчула смаку. – «Що ж це зі мною?»

Дівчина простягнула горнятко Ясеві, і хлопець миттєво зробив ковток.

– Солодка? – запитала несміливо.

– Солодка, – хлопець кивнув і додав, лукаво примруживши очі. – Але ти ще солодша…

Дівчина знітилась і потягнулася до вмивальника вимити гарячу джезву і ледь не попеклась. Ясь перехопив її руку і, відставивши горнятко на стіл, загадково промовив:

– Знаєш, ти мені снилася… – він потягнув дівчину за собою до кімнати.

– Як? – дівчина вхопилася за нову тему, наче потопельник за соломинку, і знову присіла на диван.

– Снилося мені, ласкава пані, – Ясь помітив легку усмішку в очах дівчини і опустився біля неї, – що я ніби не сплю, а дрімаю. Тут двері шелеснули, і ти прийшла, стиха стала наді мною і відтак поцілувала так любо та солодко! Я ніби крізь сон простягаю руки, щоб обійняти твою прекрасну шийку, і лап – схопив сусіда за бороду!

Льоля весело пирхнула.

– А ти десь щезла, – продовжив хлопець засмученим голосом. – Фе, – прийшла, поцілувала, – та й тікати! Це негарно. Цілуєш, – то дай і себе поцілувати, не раз, а сто, тисячу!

Ясь був так близько, що Льоля чула його дихання. Важке, гаряче, трішки хрипке. В душі підіймалося хвилювання, в животі наче поколювали тисячі голочок.

«Зараз він її поцілує? Боже, як хочеться щоб поцілував! Але… Хіба такі думки личать порядній дівчині? Може, якщо заплющити очі, зникне той її шал?»

Льоля опустила повіки і в ту ж мить відчула палкий доторк уст.