Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

– Ну… Як у казці, справді. Він побачив мене в кіно. Ми ще не були знайомі, а він присилав розкішні кошики з квітами. Щодня. Нарешті приїхав до нас додому. Я знала, що жінки при ньому старалися бути якнайчарівнішими, але я не вдягала нічого такого, просто светр та скромна спідниця. І от сидимо поруч, а він питає: «Ви чули про мене?» – А я кажу: «Так. Але не надто хороші речі».

– Боже! А він?

– Розвеселився. Став запрошувати то на вечерю, то в театр, то на танці. Але я спочатку відмовлялась. Проте він дзвонив щодня. І щодня присилав величезні кошики з квітами та цукерки.

– Такий чоловік! А ти ще й комизилась.

– Так, я не одразу полюбила його, – Геді Мандль дивилась на вулицю, де снігопад закінчився так само несподівано, як і почався, на вікна батьківського дому і сказала несподівано здавленим голосом: – Подивись-но! Вікна закриті шторами. Чому вони зашторені зараз – о другій дня?

Вона вискочила з машини й побігла в дім. Двері були незачинені, і вона зайшла без дзвінка чи стуку. Назустріч – незнайомець у чорному костюмі. За стіною – жіночий плач.

Геді майже не розуміла, що чоловік казав їй, що вона відповідала. Отямилась, коли він спитав:

– Ви дочка пана Кіслера? Справді? Вона кивнула.

– Пробачте, мушу повідомити скорботну новину. Ваш батько помер двадцять хвилин тому.

І родина Мандлів, і вся Австрія жили ніби спокійно й звичайно. Тим часом над Європою збиралися загрозливі хмари. Але гарна жінка не повинна аж занадто цікавитись політикою.

Геді слухала по радіо, що в Іспанії лилася кров, і кінцякраю громадянській війні, до якої таємно долучилися Німеччина та Радянський Союз, не було видно, – і фарбувала нігті. Чула, як Фріц обіцяв своєму другу Ернстові Стархембергу фінансувати австрійських штурмовиків, але після того говорила з чоловіком лише про візити й гостей. Читала в газеті, що у Німеччині розпочалась антиєврейська істерія, Нюрнберзькі закони позбавили євреїв рівноправ’я, а потім гортала журнал з модами 1936 року. Елегантні вузькі спідниці, трохи розширені внизу, блузки з бантами, маленькі капелюшки, розкішне хутро. Мати радила оновити гардероб, і вона замовляла новий одяг.

Весняне лимонно-жовте сонечко зазирало до зали, і обличчя Фрідріха Мандля світилося привітністю.

– Я радий, пані Кіслер, – казав він до тещі, – я радий, що ви спонукаєте Геді частіше бувати серед людей. Чорний одяг вона зняла, але в душі все ще носить траур. Якщо зможу, я також завтра приєднаюся до вас…

По обіді вони сиділи в кріслах і пили каву. Чоловік – у темно-синьому костюмі, жінки в шовкових сукнях, досить довгих, простого крою, старша – в сірій, молодша – в червоній.

– Пане Мандль, – зайшов до зали секретар. – Вас просять до телефону, дзвонять із дордрехтського заводу.

Фрідріх підвівся, поцілував руку тещі, потім – волосся дружини:

– Даруйте, справи.

Коли двері за ним зачинилися, пані Кіслер сказала:

– Як тобі пощастило, доню! Не кожен чоловік витримає такий довгий траур.

– Довгий? Хіба?

– Більше року ти цуралася квітів і людей, не дивилась у дзеркало…

– Я сама наче померла… Як згадаю, що він помирав саме тоді, коли я поруч базікала в машині… Але ти маєш рацію. Більше року… І Фріц весь цей час був такий люб’язний зі мною.

– І так старався нас обох підтримувати!

– Старався…

– Ти чимось незадоволена? Геді задумалась, потерла скроні.

– Після смерті тата я відчула скороминущість життя… Незворотність часу. Він іде – вперед, уперед, а я – на місці… Ти завжди була для мене втіленням порядку, правильності. Завдяки тобі я навчилась любити відчуття м’яких тканин. Завдяки тобі я в дитинстві думала, що життя завжди буде легким, невимушеним, теплим та ніжним. А батько… Він завжди намагався піднести мене над буденністю. Хотів зазирнути вперед… А що попереду?

Пані Кіслер мовчки дивилася на святкові вікна. І наче згадала:

– Твій батько щось передчував. За кілька днів до… до того… Він сказав мені, що, мабуть, вже не побачить Львова, міста своєї юності. Тоді я здивувалась. А тепер розумію: він передчував.

Дочка схвильовано встала.

– Він і мені щось подібне казав. Що мені треба відвідати Львів. Наче повернутися до коріння… До здійснення мрій.

Вона зітхнула й простягнула матері долоні:

– Давай я тебе проведу.

Тримаючись за руки, вони повільно пішли до дверей. У вітальні Геді сама подала пані Кіслер капелюшок і довге боа з чорно-бурої лисиці, почала казати дуже тихо: