Анна Хома - Львів. Пані. Панянки (збірка)

Але дивився сердито, не усміхався.

Подали чи то телятину, чи язик з овочами – складанням меню зазвичай опікувався чоловік.

Фріц мовчки почав їсти. Геді крутила в руках бокал і дивилась на темно-червоне вино. Нарешті не витримала:

– Що сталося?

Чоловік подивився на неї з відразою. Повільно дожував і відповів крижаним тоном:

– Ви ще й питаєте? Вона зітхнула.

– Ви, мадам, хороша актриса.

– І що я приховую цього разу?

Фрідріх Мандль поклав виделку та ніж. Виразно подивився на дружину.

– Я спостерігала з вікна за якимсь чоловіком? – іронічно спитала Геді.

– Ні, ви розмовляли по телефону.

– І що ж я такого сказала?

– Ви самі знаєте.

Геді підняла келих і подивилась на чоловіка крізь бордову рідину:

– Нічого такого, щоб ревнувати.

– Хіба йдеться про ревність?

– А про що ж?

Він узяв виделку, наколов невеликий кусок і майже доніс до рота, але опустив руку.

– Ви почали переговори про зйомки в кіно! Вона зло розсміялась:

– І близько такого не було!

– Я сам чув слово «картина».

– Підслуховували?

– І правильно робив, бо піймав вас на гарячому!

– Помиляєтесь. Це був художник. Він хоче малювати мій портрет.

– А ви й раді позувати!

– Чому б ні?

– Сподіваюсь, голою? Як в «Екстазі»? Вона поставила келих.

– Вам не набридло дорікати мені цим фільмом?

– Що ж робити, якщо ваш гріх постійно перед очима багатьох людей?

Геді встала:

– Пробачте, я не маю апетиту…

Вона пішла до свого будуара. Широким коридором, увішаним мисливськими трофеями. Думала, що були у них з Фріцем кращі часи. Було палке кохання. Особливо близькими почувались, коли полювали разом, коли сиділи в засідці в камуфляжних куртках. Тиша і спокій. Запах прілого листя. І, здавалося, – взаєморозуміння…

День був похмурий, тому з перукарні вони з Мартою поїхали в кафе, потім ще в магазин, тоді Геді скерувала авто до будинку батьків. Коли зупинилась, глянула на годинник:

– Доведеться зачекати. Мама саме в цей час у крамницях, а батько приходить о другій. Прогуляємось?

Вони неспішно пішли вздовж вулиці. Геді озирнулась і помітила, що охоронець, який їхав в окремій машині, поки що спостерігав за ними, не виходячи з автівки. Крижаний вітер дув назустріч. Пахло снігом і кригою. Марта підняла комір. Погано приклеєний куточок театральної афіші тріпотів, як маленький білий прапорець.

Геді зітхнула:

– Колись я грала в цій виставі.

– Шкодуєш за сценою?

– Скоріше за знімальним майданчиком. Мріяла колись про Голлівуд…

– Ну, з можливостями твого чоловіка…

Геді зупинилась і повернулась до афішної тумби.

– Доки я його дружина, я не буду актрисою. У нашому шлюбі він абсолютний монарх. А я лише лялька. Наче предмет, наче витвір мистецтва, який треба охороняти.

– Мені здається, ти перебільшуєш.

– Перебільшую? Та я наче в’язень, який не має права на свій розум чи власне життя!

– Kinder, Küche, Kirche. [7] Діти, кухня, церква ( нім .). Така жіноча доля. Не нам це змінювати.

– Не знаю… Раніше я розуміла себе в світі лише як актрису. Театр і кіно – вони, як наркотик. Спробуєш хоч раз – і пропадеш навіки.

– То й радій, що чоловік не дає тобі занапастити життя.

– Щось від цього мало радості…

– Скажи краще, це правда, що Фрідріх подарував тобі великий сервіз зі щирого золота?

– Та подарував, подарував. На Різдво.

– Хотіла б я бути такою ув’язненою, як ти! Гедвіга засміялась:

– Може, ще пощастить! Ходімо краще посидимо в машині. Зимно!

У повітрі закружляли крихітні сніжинки, холодні й колючі.

В автівці Марта зняла рукавички й капелюшок, а її подруга так і сиділа одягнена, наче мерзла. Несподівано Геді сказала:

– Я хвилююсь за батька. Останнім часом з ним щось не так… Знаєш, кілька місяців тому ми вечеряли в одному з наших мисливських будиночків, було вже досить пізно. І батько раптом зблід. Точніше – задеревів. І погляд дивний… Не дозволив покликати лікаря. Він каже, що нічого серйозного, але…

– Він багато працює.

– Так. Фріц призначив його директором фабрики, а це дуже відповідально…

– А тут ще й у світі не знати що робиться!

– У мене теж важкі передчуття. Комуністи, фашисти.

Краще не згадуй про політику!

За склом кружляли сніжинки, перехожі щільніше куталися в пальта.

– А як тобі Марлен Дітріх у «Розпусній імператриці»?

– Добре їй у Голлівуді! Та я не хочу знову про кіно. Немає настрою.

– Тоді розкажи хоча б, як ви зустрілися з Мандлем.