Владимир Лис - Стара холера

«Чому я слухаю все це?» – подумала Ліза і раптом відчула, як з її розгубленості, навіть жаху виростає відповідь – тому що вона хоче це слухати. Вона, а не хтось інший. Їй… їй потрібні такі слова… Всупереч її волі. Всупереч, наперекір чомусь, що жило досі в ній. Вона… вона хоче, щоб ці слова були правдою. Щоб здійснилося щось неможливе. Раптом Ліза вперше за час їхнього знайомства торкнулася його руки, поклала на неї свою руку.

– Максиме, я не знаю, що вам відповісти… Повірте, не знаю… Це так несподівано і неможливо, що я… Давайте поїдемо… Відвезіть мене додому…

– Добре, Лізо, – сказав Максим. – Зараз ми поїдемо. Але все, що я сказав, залишається в силі. Я прошу. Дуже прошу вас зробити мене щасливим і стати моєю дружиною. Повірте, ви жодного разу не пошкодуєте про це. Це звучить надто банально і голосно, але я справді хочу покласти весь світ до ваших ніг. У цій другій коробочці два персні – для нас обох. Я чекатиму на вашу відповідь скільки потрібно. Але не кажіть відразу «ні».

І Ліза… Ліза не сказала. Більше того, вона, гордячка Ліза, обіцяла подумати. Це була не її «відчеплівка», а щось інше. Нехай, вона справді подумає і тоді скаже «ні». Тим більше, що в нього день народження. Вона не псуватиме такий день.

Вона, звісно, відмовилася взяти каблучку з діамантом. Максим покірно згодився, що вручить її пізніше. Попросив тільки відкрити другу коробочку, нехай Ліза хоч гляне на ті персні.

– Давайте іншим разом, – сказала Ліза.

На язик просилися слова: «Відкриєте для іншої», – але вона їх не вимовила.

Ліза покидала палац сама не своя. Начеб ішла не вона, а хтось інший. Хтось інший ступав по килимку, далі по паркету. Хтось інший приймав на плечі з рук Максима її курточку. Комусь він надягав курточку й на мить притулився до чийогось плеча.

Вони вийшли надвір. Хоч тут було світло, як удень, за парканом вже на них чатував вечір. Довго ж вона загостювалася!

Ліза підвела голову до неба і побачила, як крізь хмари і залите земне світло пробивається слабеньке сяйво одинокої зірочки.

Може, то дивиться її ангел-охоронець?

На сходах сидів гарний розумаха Черрі. Дожидався. Коли побачив їх, підійшов і тернувся об Лізину ногу. Мов засоромившись, відійшов трохи вбік. Вже внизу Максим сказав:

– Черрі, ти ж хочеш ще тут побачити Лізу? Попроси Лізу, щоб вона обов’язково повернулася.

І Черрі… Черрі опустився на землю і підповз до Лізи. Ткнувся їй мордочкою в ногу.

– Черрі, – видихнула зворушена Ліза.

Нагнулася, погладила пса і раптом відчула, як зрадливо зволожуються її очі.

Ліза тієї ночі довго не могла заснути. Додому її, звісно, підвіз Максим. Вибачився, що час пізній і він мусить взяти охорону. Такі вже реалії нашого життя, Лізо. До того ж він ризикував би не тільки собою…

«Якби я прийняла його пропозицію, мені теж довелося б їздити з охороною?» – Ліза намагалася думати іронічно, але якось не виходило. Невже їй стало приємно від такої думки?

Ліза розсердилася. Звісно, на себе. Ах ти ж пані-мадам! Уже злетіла на тин і кукурікаєш?.. Чи сокориш, як та курка…

Отож до Києва їхали двома машинами.

Максим сказав було:

– Ви, звичайно, не залишитесь ночувати? Зовсім в іншій кімнаті, ніж я… гарантую безпеку.

– Ні, – коротко відрізала Ліза.

І все ж… все ж… Вона чекала цих слів. Хоча б для того, щоб сказати своє коротке «ні».

Машину вів шофер. І хоч від нього відділяла товста перегородка, як підозрювала Ліза, броньована – якесь ніби задимлене скло, – за всю дорогу Максим проказав хіба пару речень. Він узяв її руку в свою, потім переплів свої пальці з її пальчиками й так тримав. Ліза… Ліза не прибрала руку, не висмикнула сердито. Вона вже не вміла сердитися. Хай цей день закінчиться на мажорній ноті. Мажорна нота з мажором…

Дивно було їхати поруч з чоловіком, який щойно освідчився, сказав, що так любить. Вірити й не вірити йому. Більше вірити, ніж не вірити. Який жде відповіді.

«Я стомилася, – подумала Ліза. – Надто велика вага для мене. І забагато вражень. Швидше б приїхати…»

Десь на півдорозі Ліза відчула, що її справді дедалі дужче облягає втома, приємна втома. Затягує у своє невидиме павутиння. І вона таки задрімала, як не боролася з дрімотою, і схилила голову на Максимове плече. Плече було тверде і тепле, що відчувалося навіть крізь шкірянку.

– Пробачте, – сказала Ліза, коли отямилася.

– За що? За те, що подарували мені радість? Я навіть не мріяв, що так закінчиться цей день.