Владимир Лис - Стара холера

Ліза дісталася зупинки, звідки відправлялися маршрутки до кладовища. Вже в маршрутці подзвонив Степан і довелося вигадувати про нібито вчорашню дівочу розвагу. Ліза сказала, що їде до мами на цвинтар, зустрінемося на тижні, у тебе все в порядку? В нього все добре, крім одного – сумував за своєю Лізкою і жахливо (так і сказав – жахливо) хотів її побачити. Знайти ще не обціловані місця. Просто поглянути, якою вона стала ще гарнішою.

Ліза подумала, що остаточна розмова зі Степашком буде нелегкою, вона не зможе подивитися в його безсовісно наївні очиська. Подумала: а може, востаннє зустрітися зі Степашком у себе на квартирі, подарувати йому останню палку ніч кохання і вже після цього сказати все, як є? Відчула: вона не зможе так зробити. Не вистачить сили. Скаже про все, про те, що поєднає долю з Максимом, по мобільному. Степанові не звикати, його вже кидали – й нічого, лишився живим, не надто й переживав, знайде і тепер ту, яка його утішить, якусь нову Лізку чи МариськуЛариску… Може, підсунути йому Ірку? Але Ірці потрібен уже птах іншого польоту, як і їй, Лізі.

На цвинтарі, що примостився за містом, біля лісу, дув пронизливий осінній вітер. Ніби й не надто холодний, а пронизливий. Здавалося, він от-от підхопить, понесе. Куди? До лісу чи на те місце, де ще не було могил? На весь цвинтар сьогодні приїхало десяток, а то й менше людей. Незатишно. Минула осіння поминальна субота. Ліза тоді не їздила, як раніше. А треба було. Ось і мамина могила. Раніше це був край цвинтаря, а тепер за могилою виросло ціле якщо не містечко, то велике село мертвих.

Мама-бабуся Павлина дивилася на Лізу сумно й печально. Це одна з останніх її світлин. Мама заповідала, щоб помістили на пам’ятник не якесь молоде фото, як часто буває, а ось таке. Природніше, сказала бабуся. Лізі захотілося, так жагуче захотілося колись називати її ще й мамою. І бабуся не заперечила проти цього дивного бажання. Теж хотіла мати дочку?

Тільки сказала: «Ось вернеться твоя справжня мама, нас буде тоді двоє». Ліза теж не заперечила. Але їй хотілося мати маму вже тепер, зараз.

Ліза поклала привезені квіти, помолилася, поцілувала маму-бабусю, що була, як і в житті, задуманою і сумною. Не зовсім сумною, а трохи з іскринками в очах. Стояла, подумки розповідала про Степана, Максима, про свої сумніви, про бажання бути щасливою.

Спитала вголос:

– Що робити, мамо? Що робити, бабуню?

Стояла, мовби справді чекала відповіді. Цвинтарна тиша огортала неї так щільно, що стало важко дихати. У спину подув ще холодніший, набагато холодніший вітер. Хтось наче став за плечима. Ліза боялась озирнутися. Їй захотілося об щось обпертися, вчепитися руками. Пронизала думка: «Я ж прошу в мами-бабусі благословення, дозволу на зраду».

Степана, себе і… мами-бабусі Павлини?

Ліза стрепенулася. Прошептала самими губами: «Ні, ні, ні…» Квапливо поцілувала пам’ятник. Очі ковзнули по напису, який вона придумала: «Я тебе знайшла, мамо». Відвернулася, зіщулилася і пішла, швидко, швидко, майже побігла крізь ряди могил. Від чого вона втікала – від мами-бабусі, від себе, від німих свідків її думок, що стояли довкола? Але ж це пам’ятники, а не люди…

На краю кладовища Ліза озирнулася, подумала: «Мертвим – мертве, а живим – живе». Десь вона чула ці слова…

Живим – жити.

І вона житиме. Так, як хоче.

Вона стояла наскрізь продута вітром, очікуючи маршрутку, і тут озвався мобільний. Максим.

– Доброго дня, Лізонько. Я тільки хочу спитати, як ви там?

– Я на кладовищі, – сказала Ліза правду. – Їздила до мами. Мами-бабусі. Ви ж знаєте, я так її називала… – І додала жалібно: – Мені холодно, Максиме.

– Ви приїхали маршруткою?

– Так.

– Я на південному краю міста. Зараз пришлю по вас машину.

– Дякую. Не треба. Вже підходить маршрутка.

Про маршрутку вона збрехала. Поїхала десь за півгодини. Але сам його дзвінок начеб зігрів. Про неї тепер турбуватимуться так, як належить, і захищатимуть. Так, як належить.

Ліза повернулася до Києва майже заспокоєною. Ввечері, як і домовлялися, зустрілися з Іркою. Розповіла все, як і мамі-бабусі, тільки ще відвертіше. Сказала і про свої сумніви.

– Та ти що, здуріла, подруго? – Ірка схопила її за руку. – Тобі випав такий виграш, такий шанс, а ти ще сумніваєшся?! Баба-фортуна не всім так усміхається. А тебе, заразу таку, ще й за ручку взяла. І веде у світле майбутнє. Все, не комизся і не будь дурною. Які перспективи, холєра ясна, перед тобою! І як тільки знаходять таких супербагатеньких?