Владимир Лис - Стара холера

– Все буде добре, – сказала Ліза.

– Авжеж, – відповіла жінка.

Коли вона пішла, Ліза пригадала, що минулої суботи не була на роботі, отже, не могла бачити, як жінка купувала квіти. Сама собі. До чого тут це, розсердилася Ліза. До чого… Але ж згадалося і подумалося про ту суботу…

Вона подумала, що мусить з кимось поспілкуватися. Поділитися радістю. Ні, ділитися не буде, але їй хочеться просто поговорити. Бо лишатися самій у крамничці зробилося раптом незатишно. І наче страшно. От іще… Чого б то… Так ще теж ніколи не було…

Ліза вийшла на вулицю, чомусь підозріливо озирнулася, замкнула крамничку й попрямувала до Лесі, яка цілий тиждень не заходила до неї. Але в посудному магазинчику стояла за прилавком незнайома жінка. З Лесею працювала ще одна продавчиня, яка її заміняла, а часом продавали вдвох. Але тепер була зовсім інша, трохи старша за Лесю. Ліза привіталася і спитала, де Леся.

– Леся? А, це та жінка, що тут працювала… Вона звільнилася.

– Звільнилася? Чому? Коли?

Тоді Ліза почула, що минулої суботи. Що Леся повернулася додому, в містечко на Чернігівщині. Що Леся вийшла заміж за свого земляка, чоловіка з двома дітьми, якому вона колись відмовила. А тепер ось верталася до нього, на двоє дітей…

– Та більше знає Мирося, яка з нею працювала, – сказала нова продавчиня. – Ви посидьте, вона зараз прийде…

– Хай тоді зайде до мене, – сказала Ліза. – Тут поруч, у квітковий магазин.

Ліза вийшла збентежена. Ні про яку давню любов до її подруги якогось там чоловіка вона не знала. Леся багато про що розповідала їй зі свого минулого, а про це – ні.

Мирося забігла десь через годину. Від неї Ліза дізналася не набагато більше. Леся перед тим їздила додому. А як вернулася, вирішила, що варто звільнятися. Що виправлятиме свою давню помилку. Так буде справедливо.

– Вона ще, як від’їжджала, казала, що тебе хоче побачити, – сказала Мирося. – Щось тобі передати мала.

– У того чоловіка померла жінка?

– Ні, що ти… Леся розказувала, що жінка покинула його з дітьми і десь повіялася з іншим, молодшим. Десь у Білорусь чи що…

– Он як…

– А так, що всілякі чудеса трапляються на цім світі… Ще Леся сказала, що ці діти могли бути її. Що вона, насправді саме вона колись любила того чоловіка… Ой, та вона б ліпше тобі розказала. Жаль, що ти тоді була у відгулі…

– У тимчасовій відпустці, – виправила Ліза.

Коли Мирося пішла, Ліза стала пригадувати якесь дошкульне слово, яке начеб вимовила напарниця тепер вже колишньої продавчині Лесі. Ага, те слово було «повіялася». Он як! Повіялася. Ну й нехай. Справді, як могла та незнайома жінка покинути двох дітей? Ліза ж нікого не кидала і не могла покинути. Крім Степашка. А він дорослий.

Дітей від Степашка у неї не буде. Будуть від Максима. Її дітей чекатиме гарне, не жебрацьке майбутнє. Не таке дитинство, яке було в неї.

Все ж Лізу щось мучило, ніби розпилювало її чи намагалося розпиляти. Не те, що вона вибрала Максима. То її справа, кого вибирати. Щось інше. Щось іще намагалася пригадати і не могла.

Пригадала вже вдома ввечері. І тут із Лізою сталася істерика. Тому що вона згадала: Максим, як перед тим Степан («Той дурнуватий Степашко», – подумала Ліза), обціловував їй пальці на обох руках. Спершу на одній, а потім на обох. Чому вони зробили так обидва? Спочатку Степан, а потім і Максим. Наче змовилися… А може, й справді змовилися… Та такого не могло бути. Але чому Максим наче продублював Степашка? Чи Степашко (дурнуватий Степашко) знав, що потім це робитиме Максим…

«Я так збожеволію, – подумала Ліза. – Ну, обом так захотілося, тільки й усього. Не дурій, Лізко, нема з чого…»

І все ж заспокоєння довго не приходило. Скільки його не кликала. Та ледь прийшло, як вона подумала про інше. Про те, чому вона не згадала про Степанкові обціловування пальців тоді, коли так само зробив Максим? Не хотіла, загнала згадку бозна-куди? Чи щось інше…

Досі її просто цілували: і лице, й інші частини тіла. Але так – пальці – не здогадався жоден із кавалерів?.. Першим був Степан, Степашко… Далі – Максим. Такі дуже різні, ось на чому вони зійшлися… Тричі ха-ха!

Скільки не іронізуй, а мабуть, знову не засне. Вирішила подивитися будь-яку передачу, будь-який фільм. Споглядання чергового «мила» перебив дзвінок від Ірки. Подруга сказала, що, здається, теж знайшла собі підходящого кавалера. «Не такого, звичайно, багатого, як у тебе, Лізулинько, але якщо не бреше, то має непоганий бізнес. Дуже навіть непоганий. Щось пов’язане із машинами». Ірка додала: «Та хоч із чортом. Мо’ , й западе по-серйозному».