Владимир Лис - Стара холера

Але вона вже знала, що має зробити. Чим заповнити цей день, як порятуватися од його тягучості й нескінченності. Поїде в те село, до Степана. Вона мусить, мусить пересвідчитися, що Степашко казав правду, страшну, неприємну, але правду – в нього хтось є. Та дівка чи жінка, на яку поміняв її, Лізу. Якщо так, то вона готова на свою долю з Максимом. На своє місце в тому маєтку, на боротьбу за нього, навіть на те, щоб підірвати зсередини, як сказала Лія, цей маєток. Ні, вона сказала інакше – цей гадючник. Та чи мала вона підстави так називати?

«Все буде добре, Максим не обдурює, навіть ця Лія зрозуміла, що він до мене не байдужий, – подумала Ліза і додала подумки: – Ще й як не байдужий!»

Всю дорогу їй хотілося підігнати маршрутку і водночас стримати її рух. Бо вона прагла якомога швидше поставити останню крапку в цій історії, у взаєминах із колишнім коханим і боялася, так, боялася зустрічі з ним. Боялася тієї прикрої, образливої правди. І ще чогось зовсім інакшого. Вона мовби відчувала його запах, гіркий смак.

У нав’язливій рекламі по телевізору дівчина, чимось схожа на Лізу, одягала сукню, яка була наполовину чорна, а наполовину біла. Дівчина вимазувала своє гарне платтячко, прала й потім задоволено промовляла: «Біле лишається білим, а чорне лишається чорним». Досі в Лізи теж все лишалося зрозумілим. Принаймні вона так вважала. Біле – то біле, а чорне – то чорне. Тепер ці кольори начеб змішалися. Що було білим? Коли вона дізнається, що Степан сказав правду й досі її дурив, як останню тютю? Чи коли раптом виявиться, що він їй збрехав, коли казав про ту свою нову (чи нову стару) пасію… Ту спокусницю, якій так легко піддався. Недавно чи давно, геть давно, ще до зустрічі з Лізою. Може, то була та, яка покинула влітку Степана й вийшла за іншого, а тепер вернулася…

Від цих думок міг перекинутися мікроавтобус. На зупинках з нього виходили й до нього заходили люди. Тим, що виходили, Ліза хотіла гукнути: «Візьміть і мене з собою!» А до тих, що заходили, вона придивлялася підозріливо, наче кожен з них мав сказати їй щось неприємне.

Нарешті вибігло назустріч те, Степанове село. Крім Лізи тут вийшла тільки одна жінка. В неї Ліза й спитала, як дістатися до школи. У Лізи тремтіли ноги і з кожним метром сповільнювалася хода. Вона аж розсердилася на себе.

«Дурна затія», – подумала.

Але як уже приїхала, то вдвічі ганебніше вертатися. Отак, з цієї вулиці. І Ліза пришвидшила крок. А школа неминуче пішла їй назустріч, тут недалеко, сказала та жінка, оно на тій вулиці. На шкільному подвір’ї було тихо-тихо, по спортмайданчику бродив білий кіт із сірими лапками. «А чому так, – подумала Ліза, – мало би бути навпаки, так було б красивіше, гарніше, миловидніше – сірий кіт з білими лапками».

«Коте, – подумала Ліза, – ти не вмієш грати у футбол, то чого тобі бродити по тому майданчику, ти тут чужий, а дітиська вредні, навіть ті Степашкові Миколи, Олеги й Еріки, вони вредні особливо і відірвуть тобі хвоста». Лізі було мулько, вона от-от могла побігти за котом і сама відірвати йому пишного хвостиська. Або хоча б наступити на нього. Вона спинилася, сказала: «Киць! Киць!» Кіт вловив своїми антенами її поклик, теж спинився, а потім бочком рушив до Лізи. Вона почекала кота, погладила, тоді попрямувала до школи. Тепер ступала набагато певніше. Так вони вдвох і втрапили за двері. Тут назустріч їм виступила охматиста жінка зі шваброю і спитала:

– Ви до кого?

– Я до Степана Петровича, – сказала Ліза. – Як його знайти, де він?

– Де ж їм бути, – здивувалася жінка. – На уроці. Вам покликати чи почекаєте?

– Почекаю, – вирішила Ліза.

– То добре – ждіте, – схвалила жінка і спитала, чи то її кіт.

– Якщо нічий, то може й моїм бути…

– То ви не з котом приїхали? Бо бачу, що ви не нашенська… – Кота я знайшла, – сказала Ліза, і жінку, вочевидь, задовольнило таке пояснення.

Ще Ліза поцікавилася, де кабінет третього класу, і довідалася, що до кінця уроку цілих двадцять хвилин. Вона відчула, що їй ліпше було б, якби до кінця уроку лишилося хвилин сорок або якби він і взагалі ніколи не закінчувався.

Кіт втратив інтерес до Лізи, яка не мала нічого їстівного, і кудись поплентався. Ліза стала чекати, спершись об підвіконня. Подумала, що, здається, не так чекатиме того Степана Петровича, як когось іншого, хто з’явиться перед нею. Або й саму Лізу, донедавна кохану підступного вчителя третьокласників.

Час поповз, як стадо найповільніших старезних черепах. Ліза подумала, що даремно дозволила котові покинути її. Їй конче треба було гладити того котиська.