Владимир Лис - Стара холера

І все ж неслухняний час таки подарував їй закінчення уроку. І крізь відчинені двері, з яких висипали Олеги-Миколки-Еріки, Ліза побачила вчителя, що сидів за столом. Вчитель Степашко дивився кудись углиб класу і, напевне, шукав там ще одну відсутню ученицю. Лізу, Єлизавету Соломаху, яка перестала приходити на його уроки.

«Повернись», – наказала, тремтячи, Ліза, і він повернувся.

І пішов по лезу її погляду. І не впав, хоч лезо було гострим. І вона почула тремтячо-хрипке запитання:

– Ти?

– Я, – сказала.

А він спитав ще одним словом:

– Навіщо?

– Приїхала познайомитися з твоєю коханою вчителицею, – відповіла Ліза і раптом вимовила те, чого од себе ніяк не сподівалася: – Ходімо, вона, певно, стоїть там, за дверима.

Степашко слухняно пішов за нею. За дверима школи Ліза злостиво подумала: «Хай померзне», – бо ж був у тоненькому піджачку.

Надворі Ліза мусила першою почати мову, бо якби не почала, то б закричала, зарепетувала, як остання істеричка. Піти самій покликати Галину Василівну, чи Віру Степанівну, чи як там її?

Він жалібно попросив, щоб вона його не мучила. Він тепер щасливий, чого і їй бажає. Великого щастя, ага!

З дверей вибігли дітлахи. Ліза подумала, що вони от-от розпочнуть довкола них водити хоровода. І співати про коровай, якого спекли – ось такої височини і такої ширини. Та дітям, вочевидь, було не до коровайних справ. А очі у Степана Петровича, які спіймала, були сповнені такого суму й болю, що Ліза відчула: вона от-от упаде, й до Києва її доставлятиме не маршрутка, а «швидка допомога», вкрай невідкладна допомога.

– Я так розумію, що кохану вчителицю ви, Степане Петровичу, заховали під якусь парту, й важко буде її знайти, – сказала Ліза і несподівано побачила, як на вулиці посеред сірого дня вже календарної зими, більше досі схожої на осінь, з’явилось яскраве світло й стало наближатися до них, готове от-от спалахнути. Їй стало чітко видно серед того світла і саму себе, і збентеженого Степашка.

– Він приїздив сюди? – вимовила Ліза залізним голосом.

– Хто? – Степан зробився геть переляканим.

– Дядечко в манто, – сказала Ліза і схопила його за руку. – Приїжджав? Коли? Коли приїжджав Максим Качула?

– На позаминулому тижні… Здається, в понеділок ввечері.

Тоном справжнього слідчого Ліза взялася ставити питання за питанням, міцно схопивши Степашка за руку. Повз них – назад, у приміщення – пробігли діти. Продзеленчав дзвоник. А Ліза питала… І випитала все, що їй було потрібно, точніше, не потрібно, бо з кожним запитанням і відповіддю вона мліла й мліла. Вона довідалася: Максим сказав, що мусять поговорити по-чоловічому. Що він зробить Лізу щасливою, дуже щасливою. А для того треба, щоб Степан відмовився від неї.

– Він… Він спочатку погрожував, потім запропонував мені… Сказав, що купить у Києві двокімнатну квартиру і я працюватиму в гарній київській гімназії. Що може забезпечити машиною…

«Ось яка, виявляється, моя справжня ціна», – подумала Ліза.

– І ти згодився?

Вона завмерла, а тоді шарпнула Степана за руку:

– То ти згодився!

– Ні, ні, Лізо, що ти, – вигукнув Степан. – Я його не злякався, я… просто подумав, що ти справді маєш бути щасливою. З ним набагато щасливішою. Від його подачок я відмовився… Але ти, ти маєш бути щасливою, щасливішою, ніж зі мною. Тому подзвонив і…

– І збрехав про вчительку…

– Так.

Ліза поглянула в очі худорлявому, худющому хлопцеві, зовсім не схожому на вчителя. «Ну, зовсім не схожому», – промайнуло в її голові. Вона чітко, гранично чітко, аж ніби щось продзвеніло в цьому зимово-осінньому повітрі, відчула: дорожчого нікого за цього хлопчика – вчителя і не вчителя – в її житті не було і не буде. Як вона могла навіть у думках зраджувати його?.. Вона ж його кохає й кохатиме. Кохає й кохатиме.

– Йди на урок, бо простудишся, – наказала Ліза. – А ввечері прийдеш до мене, чуєш, чудище ти горохове?..

– Ч-чую, – сказав Степан. – Може, тоді поїдемо обоє? В мене ще тільки один урок.

Ліза погодилася. Степан сказав, що дасть їй ключ від його кімнати в баби Марини. Сказав, як туди потрапити – це зовсім близько, треба тільки он там або, як каже бабця Марина, он та-мечки звернути на другу вулицю, праворуч і третя хата, з синіми вікнами – баби Марини.

– Сині вікна – це романтично, – сказала Ліза.

– Ну, із синіми віконницями, – сказав Степан. – Синіми рамками. Та ну тебе! Можна подумати, що в нас філолог ти, а не я.

Із цими словами він ставав звичним Степаном. Степашком. Ні, вона його так більше не називатиме. Якщо вже ніжно, то Степанком. Хай і Степурчиком.