Владимир Лис - Стара холера

– Я більше не буду, – сказала Ліза.

– Будьте, – почула. – Будьте, Лізо, і… взагалі будьте. Ви ж не розумієте, що ви живе диво…

– Де ми? У Києві?

– Так, вже їдемо Києвом.

І вони приїхали. На прощання Максим узяв її руку, поцілував долоню, потім обцілував кожен палець. І цього разу поцілував і другу руку майже так само. Вийшов з машини і відчинив їй двері – саме уособлення галантності.

Сказав:

– До зустрічі, Лізо. Я дуже ждатиму вашого дзвінка. Якщо дозволите, то подзвоню теж.

– Я подзвоню, – сказала Ліза. – Я подумаю і подзвоню.

– Тоді до зв’язку?

– До зв’язку.

І ось Ліза сидить у своїй манюсінькій однокімнатній квартирці. Порівняно з маєтком, з якого вона повернулася, навіть з палацом у тому маєтку, її квартирка як дрібненька ягідка, ні, дрібнюсє зернятко порівняно з великим кавуном. Навіть десятьма чи й більше кавунами. Кавуни солодкі, а її зернятко гірке. Досі Ліза була ним задоволена, жила, як могла. Як уміла. Тепер, виходить, усе змінилося?

Так, змінилося, і не треба себе обманювати.

Про таку пропозицію, яку отримала вона, мріють тисячі, а може, й сотні тисяч, мільйони дівчат з Києва і провінційних містечок і сіл. В усьому світі. Ті дівчата сподіваються на щастя, на фантастичне везіння, недаремно ж такими популярними є численні серіали про сучасних Попелюшок, до яких приходить чи яких знаходить багатий принц і робить їх щасливими. Ліза дивилася не один такий серіал, але доволі скептично ставилася до удач героїнь, котрих знаходили або котрі самі ловили тлустих синиць і вродливих «обаяшок» – синів олігархів чи розлучених багатіїв. А то й тих, що кидали своїх стервозних дуреп-дружин заради молодої і чистої душею Попелюшки. Ха-ха і ще раз ха! У неї не було наміру когось ловити і на щось сподіватися. Вона знала свій рівень і своє середовище. Всі її хлопці були з того середовища. За когось із них вона, може, згодом і вийшла б заміж. Але зустріла Степана, Степанка, Степашка. Він був не схожий на інших, досі знаних, і вона серцем відчула цю інакшість. Спочатку підсміювалася, іноді сердилася, але все більше й більше закохувалася. Їй було добре з ним і в ліжку, й поза ліжком – у місті на каві, на вулиці, на концерті. Вона почала навіть потроху любити й, здається, розуміти той занудний його джаз. Блюзи, від яких спершу тільки крадькома позіхала. Коли вона серцем, всіма своїми відчуттями й тілом занурилась у щастя, смакувала його, як добре вино чи запашну каву, на її дорозі з’явився Максим Качула. Теж не схожий. На Степана і на тих синів багатіїв, про яких вона чула – нахабних, безцеремонних, для яких не було нічого недосяжного. І жінок, і дівчат. Вона виявилася недоступною для Максима Качули. Тонюсінька перегородка її захисту зупинила його.

Ліза тепер думала, що він теж завойовував її, як міг. Лізли до голови якісь незнайомі чи напівзнайомі слова. Ха, вона знайшла їх – елегантна благородність.

Саме так ставився до неї Максим, тепер це треба визнати. Скільки разів вона дивилася у фільмах сцени, де багаті негідники ґвалтують чи пробують зґвалтувати молодих дівчат, домогтися, лишившись наодинці. Максимові за поведінку можна було поставити велику дванадцятку.

Коли їй було важко, тривожно чи мучила чергова депресія, Ліза намагалася вдома порятуватися од них роботою. Прибиранням, витиранням, пранням, нарешті, приготуванням непотрібної їжі. Тепер же не хотілося нічого робити. Не тому що вже пізній вечір, а тому що… що… що вона мовби перебуває в якомусь вакуумі. Вона і ще з десяток таких самих розпачливо-самотніх Ліз, які вперто не бачать чи не можуть побачити одна одну.

Що ж їй робити, що діяти після цього освідчення і пропозиції руки і серця?

У серіалах, які дивилася, книжках, які читала, у дівчаток-попелюшок або переважно не було хлопців, або вони якось легко і слухняно, хоч і ображені, відходили вбік, іноді комизилися, але все ж відступали. Або й самі виявлялися такими-сякими.

У Лізи був Степан-Степашко, якого вона любила, кохала, досі кохала цього недотепу. Але якого мусила покинути, бо доля їй послала не тільки шматочок сиру, як тій вороні, великий шмат, а щось більше, зовсім інше… Може, це й називається щастям?

Ліза отримала фах продавчині, закінчивши профтехучилище – називайте його як завгодно: ліцей, коледж-шмоледж, це все одно профтех, ПТУ. Вона була задоволена роботою, яку знайшла – не продуктовий магазин, не щось метушливе, а затишна квіткова крамничка. Степан закінчив педколедж, навчався заочно в університеті. Зарплата в обох була не дуже, та вони не скаржилися. Може, з часом Ліза знайшла б собі ліпше місце, а Степашко перебрався б на роботу до Києва. Хоча б у школу десь на околиці міста, а не в селі. Планували, що переселиться жити до неї. Згодом (колись) стягнулися б, якби пішли діти, на двокімнатну квартиру. Спадщини від мами-бабусі Павлини вистачило б хіба на частину. Степан казав, що їх можуть трохи підтримати його батьки. Можна, зрештою, взяти кредит. Це мало бути їхнє звичайне, очікуване життя й очікувані, хоч і не вельми радісні перспективи.