Владимир Лис - Стара холера

Бо після пиття кави Максим Качула сказав: те, що він зробить зараз, не повинен робити, він, мабуть, підписує собі вирок, він принаймні повинен був зробити це пізніше, але…

– Лізо, я вже не можу далі терпіти. Не можу, Лізо, тож пробачте, пробачте… Я сьогодні народився, хоч і майже тридцять років тому, проте, їй-Богу, день сьогодні особливий, просто фантастичний день, і я мушу його завершити фантастичним вчинком.

Колись у дитинстві дідусь сказав мені, що я в цей день можу загадати найнеможливіше бажання, а вони спробують його здійснити, – продовжив Максим, і Ліза побачила, як блищать якимось особливим блиском його очі. – Ну, і я сказав, уявіть, що хочу саме сьогодні проїхатися на велосипеді по кладці через річку біля дідусевої дачі на другий берег. Розумієте, річка була не широкою, метрів сорок, може, трохи більше, а може, й менше, але кладка була вузенькою, по ній навіть іти було боязко, а мені захотілося проїхатися! До того ж річка була мілкою, але дно під кладкою густо вкрите камінням. Якби я впав, не знаю, що було б далі… Ну, мама, бабуся і ще кілька гостей в крик, але дідусь сказав, що він дав слово і його треба дотримати, особливо в такий день. Ну, бабуся покійна: «Ви обоє божевільні, хай вже той малий дурень, але як ти можеш дозволяти таке…»

Він зробив паузу, і Ліза спитала:

– І ви… поїхали?

– Не тільки поїхав, а раз я перед вами – то й переїхав… Я зараз спробую повторити цей вчинок…

– Максиме, хіба біля вашого маєтку є річка? Що ви задумали?.. – Річка в цій кімнаті, Лізонько… і місток, чи кладка, в цій кімнаті…

З цими словами він рухом фокусника дістав з кишені дві невеликі коробочки. З ними переніс своє крісло ближче до Лізи. Поклав коробочки на стіл.

– Найперше я прошу вас прийняти у відповідь на ваші дарунки цей мій маленький подарунок.

– Максиме, більше ніяких подарунків! Я й так каюся, що прийняла той… Який ви таємно мені підкинули. І допомогли повернути.

– Лізо, будь ласка, – сказав Максим жалібно. – Відкрийте коробочку.

Ліза… Ліза всміхнулася. Те, що вона побачила, спочатку змусило шалено загупати серце, а потім все довкола попливло перед очима.

У коробочці лежала золота каблучка з великим блискучим каменем посередині. При всій Лізиній недосвідченості вона зрозуміла, що то діамант. Та ще, мабуть, неабиякий.

Вона сказала, намагаючись поводитись якомога спокійніше:

– Максиме, я не можу прийняти такий подарунок. Це не для мене. Відвезіть, будь ласка, мене додому.

– Я відвезу, Лізо… Але вислухайте спочатку. Цей подарунок вас ні до чого не зобов’язує.

– Якраз зобов’язує, і ви це добре знаєте, – відповіла Ліза. – Ні, Лізо, ні, повірте, це від щирого серця. Я бачу, ви й досі мені не вірите.

– Я б хотіла вам повірити, але ж ви знаєте, що в мене є наречений, якого я кохаю і який любить мене.

– Я, Лізо, люблю вас ще більше! – вигукнув Максим і раптом опустився на праве коліно.

– Що ви робите? – Ліза не вигукнула, а швидше прошептала ці слова.

– Я дуже вас люблю, Лізо, – сказав Максим. – Сьогодні тут, у цьому маєтку і в цьому будинку, я остаточно зрозумів, як я вас кохаю. Ви для мене, людини, яка досі не вірила в любов, є найдорожчою на світі. Я прошу вас, не покидайте мене, вислухайте до кінця, а тоді вже скажіть своє слово, винесіть свій присуд.

Ліза хотіла встати, йти геть (будь що буде!) – і не могла. Щось наче прикувало її до крісла.

Наче прикувало, зробило тяжкими руки й ноги. Геть неслухняними.

– Я люблю вас, Лізо, – сказав Максим. – І прошу вас стати моєю дружиною. Я не п’яний, Лізо, я трохи випив, але повірте, можу випити набагато більше… Я тверезий, як ніколи, Лізо.

– Сядьте, Максиме, і послухайте мене, – сказала Ліза. – Ми не рівня, ми не…

Максим посміхнувся й сів у крісло. Однак перебив її мову:

– Лізо, ми рівня, а головне, я хочу, щоб ви були щасливою… В

ін подивився на Лізу. Ліза зустрілася з його очима – вони були розгублені і, їй здалося, готові от-от наповнитися сльозами.

Син могутнього олігарха і сам олігарх от-от заплаче? Але казати подумки «Ха!» чомусь не хотілося.

Максим не заплакав, а сказав уже спокійніше:

– Лізо, ви бачили, як ми живемо. Так, не приховую, ми живемо багато. За мірками багатьох у цій країні – дуже багато. Я не винен, що народився в такій сім’ї. Але я запрошую вас у цю сім’ю.

Голос його звучав спокійно, проте мовби клекотав десь там, у грудях. Звідти він діставав слова і складав їх докупи, вибудовував чи викладав їх перед Лізою.

– Ви бачили цей маєток. У нас є ще інший. І ще один – недобудований. Є квартири у Києві. Є житло за кордоном. Я певен, що мої батьки з радістю приймуть вас, але якщо вам не сподобається жити разом, ми могли б жити чи в іншому будинку, чи в Києві. Де ви забажаєте. Якщо ви мені не вірите, я згоден, щоб ми спочатку уклали шлюбний контракт, де передбачили, що вам належатиме на випадок якоїсь непередбачуваної ситуації. Я згоден, Лізо, на таке. Або на що ви забажаєте… Вирішуйте, Лізо…