Владимир Лис - Стара холера

То був маленький зальчик зі всього лиш кількома картинами на стінах – українські пейзажі, якась абстракція, а ще картина, на якій були тільки різнокольорові маленькі й більші крапки. В зальчику стояли невелика книжкова шафа й інша шафа, в якій були розставлені різні фігурки – люди, звірі, птахи, а ще фігурки загадкові й безформенні. Біля стіни був диван, поруч – два шкіряні крісла. Посередині – стіл, на якому розставлена їжа – кілька тарілок з м’ясними стравами і салатами, фрукти, а ще кілька пляшок вина і особливі пляшки, Максим пояснив, що це віскі й коньяк. Віскі – то його улюблений спиртний напій, який він іноді собі дозволяє, а коньяк називається «Камю», але це справжній французький коньяк, бо тільки цей виріб за міжнародними правилами має право називатися коньяком, а все інше – то бренді. «Коли ми ввійдемо колись до Євросоюзу, – посміхнувся Максим, – то найбільшим ударом для деяких наших відомих українців буде те, що доведеться пити бренді, як воно називається у всьому світі, або ж купувати справжній коньяк, який виробляється у французькій провінції, що так і називається. Можемо випити вина, тут, на ваш вибір, – назви Ліза не запам’ятала, – це сухе вино, біле й червоне, напівсолодке, гарної витримки, або “Камю”, щоб скуштувати, який на смак отой французький письменник і філософ. Або я вип’ю віскі, а ви вино, яке виберете…»

Ліза вибрала коньяк. Вона вирішила, що нагоди скуштувати цей напій (справжній!) може й не трапитися більше в її житті. Напій виявився м’який, не обпік, а наче попестив піднебіння й не мав нічого спільного з тим «коньяком», який продавали на їхньому базарі.

До того було вручення подарунків. Максим позахоплювався Лізиними дитячими малюнками, сказав, що він сьогодні перший раз шкодує, що колись не пробував малювати й собі, признався, що вперше бачить ляльку-мотанку, повідомив, що поставить на особливій полиці його особливої колекції. Тут ось ті речі, які його дуже здивували при першому погляді на них, тому й купував, а це буде подарунок! Похвалив ікебану з дивними словами:

«Це ви, Лізо, дякую». Про антологію англійською мовою: «Лізо, чесне слово, я зворушений». І тут же, заглянувши у книжку, закрив її і прочитав напам’ять вірш англійською. Сказав:

– Це Кітс. Ми його в Оксфорді вивчали, сперечалися. Диви, не забув.

Про те, чому вони святкують саме в цій кімнаті, пояснив, що кімната особлива, сюди він приходить, коли йому треба усамітнитися. Не коли йому важко на душі, тоді або можна побродити на природі, або просто завалитися на диван чи ліжко деінде й постаратися відключитися, або погасити депресію якоюсь розвагою. У цю кімнату він приходить, коли його настрій не можна пояснити словами, коли й болісно й начеб радісно, коли чекаєш чогось такого, що неодмінно має прийти, коли ти сам і водночас із цілим світом. А ще приходить сюди, як настають рідкісні періоди вмиротворення, коли геть нічого не хочеться, а хочеться повірити, що світ добрий і лагідний, а не злий, підступний і брудний. Його батько і мама знають, що в цю кімнату не можна заходити, що це його кімната, як каже мама – правда, трохи з іронією, – замок його душі.

– Я гадаю, Лізо, ви пробачите цю мою примху посидіти з вами в цій кімнаті. Справді посвяткувати. Повірите, іншого відзначення у мене сьогодні не буде. Ви, мабуть, здивовані, що нікого не побачили й не зустріли в цьому маєтку, правда ж, Лізо?

– Так, – призналася Ліза.

– Не буду приховувати, в нас є і охорона, і обслуга, – сказав Максим, – але мені хотілося якщо святкувати, то по-справжньому. Удвох. Щоб були тільки ми. А мені ж прикро, що ми за вашою волею більше не побачимося. Знаєте, який у мене тоді настрій… Не суптеся, Лізо. Я жива людина. Я сьогодні впустив у цю кімнату білу пташку. Розумію, надто красиво… Чорт, мені чомусь не хочеться шукати інших слів. Давайте вип’ємо, що ми тут удвох.

– Сьогодні ще були Черрі, коні і білочки, – сказала Ліза. – І ваш Султан.

– Так, але вони не в рахунок. Хоча… Признайтеся, білочки вам сподобалися… І Альба..

– А особливо Черрі, – усміхнулася Ліза. – Якби я жила не в однокімнатній квартирі, я спробувала б його у вас купити…

– Він буде вашим, Лізо, – сказав Максим. – Якщо захочете, звичайно…

«І житиме в моїй халабуді, – подумала Ліза. – А хто ж його виводитиме гуляти?»

Вони випили. Ліза зробила однюсінький ковток. Їй треба бути тверезою. Чому в ній дедалі більше оселяється страх?.. Страх, який приходить на зміну довірі… Довірі до Максима, його слів, поведінки. Це мовби хлопець, якого вона знала давно, тільки який не знати чого розбагатів. Він змінив, перекреслив усі ті уявлення про синків багатіїв, мажорів. Йому раптом захотілося повірити. Ця віра народжувала щось нове в Лізі. У ній самій.