Владимир Лис - Стара холера

Ліза продала їй букет пізніх хризантем. Пропонувала троянди, але жінка вибрала хризантеми. Ліза цього разу не сказала, що молодим більше личить дарувати троянди.

І тут вона згадала, що сама ж не взяла букет для Максима. Подарунок уже теж приготувала, а про квіти забула. Наготувала, поставила у спеціальну вазу з водою і забула. Ось ці троянди – не з підсвіткою, а білі-білі. Вона чомусь їх вибрала. Білі. Білі-білі. Ліза, наче заведена, повторює ці слова…

Ліза не знала, які на вигляд двері до раю і що за ними, який краєвид відкривається тому, хто за ті двері потрапляє. Двері до маєтку Качул повільно відчинилися, розсунулися на два боки після того, як Максим натис кнопку пульта, що дістав з шикарного «бардачка».

До того він заїхав за нею, як і домовлялися, о першій годині. Ліза не могла не затриматися хоча б на десяток хвилин. Вона пару днів повагалася і помучилася, що ж їй одягти цього разу. Хотіла знову натягти свій хуліганський викличний прикид, але подумала, що все-таки день народження – це є день народження, до того ж вони уже ніби добрі знайомі (більше, Лізо, особливо після злощасного подарунка і того, як Максим швидко, ефектно і просто допоміг повернути його), тому варто з’явитися в чомусь святковому.

Знову чимось здивувати? Але чим здивуєш супермажора? Та ще й, вочевидь, розумного, як стадо зараз-холєр. Ліза перебрала свою вдягачку – нічого не підходило. Знову подумала про купівлю чогось не вельми дорогого, але оригінального. Ні, не буде вона розпинатися перед хай і добре знайомим супербагатієм. Нащо? Ти вже й так виграла у свою лотерею, Лізко-облизко, пора й честь знати. Ця субота – це фініш, фініш і капєц твоєї дивної пригоди.

Майнула думка: може, щось позичити у Ірки чи у Лєрки, в них є багато, як тепер модно казати, ексклюзивних шмоток. Та довелося б дещо пояснювати чи вигадувати, особливо причепі Ірці. Врешті-решт спинилася на купленій за кордоном (у Литві) білій блузочці й зв’язаній колись мамою-бабусею довгій спідничці – імовірно, вона служитиме під час того візиту оберегом і від спокус, і від злих впливів. Одягла й той дарований ланцюжок – вирішила, що йому буде приємно. Цього разу хвостиків не стала замовляти, сама собі зробила сякий-такий начіс. У пакетику, окрім квітів, лежало його замовлення-дарунок: справді зроблені колись власноруч малюнки з тих шкільних літ, коли вона вчилася малювати і навіть мріяла стати художницею, лялька-мотанка, змайстрована колись у школі, і її давня ікебана із засушеного колосся, гілочок і доданих цієї осені листків. Ще вона купила у книгарні на Хрещатику антологію англійської поезії. Англійською мовою. Імена поетів, окрім Шекспіра і Байрона, – якісь там Кітс, Блейк, Гарді, Оден і тому подібні – нічого не говорили Лізі. Все ж він навчався в Оксфордському університеті, хай знає, що й ми не ликом шиті.

А він спитав першим ділом:

– А де ж ваші суперсимпатичні хвостики?

– Загубила, – скала Ліза, але теплó припливло до її щічок.

Вона хотіла було вручити букета, але Максим сказав:

– Дякую, вручите в будинку, я ж сякий-такий естет, а виглядаєте ви в цій білій блузочці, білій курточці з білими трояндами потрясно. Прикрасьте, будь ласка, цим виглядом мою хатину.

Перш ніж вони опинилися перед «хатиною» у два з половиною поверхи, до них вибігли двоє псів. Породу одного з них Ліза знала і навіть любила цих собак з довгою шерстю, з вигляду симпатичних і добродушних – коллі, шотландських вівчарок. Така собака з розумною мордочкою жила і в їхньому будинку, і, зустрічаючи її іноді зі старим привітним хазяїном, Ліза віталася до них і гладила коллі Лару.

Пси підбігли і зупинилися. Максим сказав, що це його собаки. «Не дивуйтеся, в нашій сім’ї кожен має своїх собак. Це ось Султан, порода алабай, це він тільки з вигляду такий грізний, не бійтеся, Лізо, але я мушу вас обійняти і тоді Султан знатиме, що ви не просто моя гостя, а що ми з вами дружимо». І на хвилю Максим справді пригорнув Лізу. Обійми були миттєві, але вона відчула силу його рук і водночас, сказати б, обережну ніжність, з якою пригортав. І тепло… сильне тепло цих рук.

– Ну, а це наше диво – Черрі, – кивнув Максим у бік коллі. – Він дуже розумний і добрий. Черрі, привітайся з Лізою і запам’ятай – це найкраща у світі дівчина. З такими варто дуже дружити.

Черрі підійшов до Лізи, і дівчина поклялася б, що він ледь-ледь усміхнувся, а тоді простяг Лізі лапу. Зворушена Ліза потисла лапу, сказала: «Привіт, Черрі» – і погладила такого привітного пса – раз, вдруге, втретє – по голові.