Владимир Лис - Стара холера

– Добре, добре, – забурмотів жевжик. – Воля ваша. Вибачте, я…

Ланцюжок з його рук випав. Ювелір нагнувся за ним до самої підлоги, пошукав під столиком, підняв, дмухнув і простяг Лізі.

– Ось, візьміть. Вибачте. Справді цінна річ.

Ліза вже хотіла вкинути Максимів дарунок до сумочки, та щось їй завадило це зробити. Вона піднесла до очей ланцюжок і пополотніла. З ланцюжка зникли вигадливі фігурки і два маленьких камінчики з обох боків. Це був зовсім інший ланцюжок, хоч теж золотий. Чи тепер позолочений?

Далі відбувся такий діалог.

– Пробачте, але це не мій ланцюжок.

– Як не ваш? А чий же?

– Не знаю. Поверніть мені мій.

– Не намагайтеся мене зробити дурнем, дівчино. Беріть свою річ і йдіть. Ваша афера не пройшла.

– Я зараз викличу поліцію.

– Це я викличу поліцію. Зараз натисну цю кнопочку, тут пост поруч. Не раджу чекати поліцейських. Тобі ж буде дорожче… Ну? Іди, йди, дівко, по-доброму. Тут уже бачили і не таких аферисток.

Ліза зрозуміла: очевидно, в цього чоловіка свій контакт з поліціянтами. Вона знала про різні операції на базарі. А тут, де справу мають із золотом, іншими коштовностями… Чи не є ця лавочка прикриттям чогось більшого, ніж просто скупка?..

Що ж робити? Оце халепа… І сором. Перевірити ціну дарунка захотілося…

І тут наче блискавка пронизала – Максим. Він може бути її порятунком. Соромно і перед ним, але… Ні, вона так легко не підніме лапки!

Ліза не взяла той інший, певне, не тільки дешевший, а й фальшивий ланцюжок і вилетіла з кімнатки. Уже в дверях почула смішок. Що ж, побачимо, як ти зараз заспіваєш… Вона стала збоку від входу. Дістала мобільника, набрала номер Максима.

На щастя, він відгукнувся майже одразу.

– Добрий вечір, Лізонько. Який сюрприз! Спасибі, що подзвонили. Тільки не кажіть, що передумали! Правда ж, ні?

– Я не передумала, – сказала Ліза. – Але… Мені потрібна ваша допомога. Мені перед вами соромно, але…

– Я завжди до ваших послуг.

Намагаючись говорити спокійно, хоча відчувала, як на очі вже набігають сльози, їй справді було соромно і ніяково, Ліза, збиваючись, описала халепу, в яку влипла.

– Не панікуйте, – сказав Максим. – Ви дзвоните від тої сволоти?

– Ні, з вулиці.

– Тоді верніться і дайте йому трубку.

Ліза так і зробила. Ювелір спершу не бажав брати мобільника, та все ж узяв. Ледве сказав «Слухаю», як у трубці гучно зазвучав Максимів голос:

– Слухай, йо…ний мудак…

Лізу так вразив і тембр голосу, і незвична брутальність Максимових слів, що вона аж відійшла вбік. Почула, як ювелір каже явно перелякано:

– Так-так, буде зроблено. Вибачайте, вийшла помилка… Звичайно, звичайно…

Він простяг мобільник Лізі. Руки в нього тремтіли, а очі тепер дивилися по-собачому віддано.

– Лізонько, – сказав Максим. – Я трохи йому по-чоловічому виписав. Зараз цей вишкребок поверне вам ланцюжок. Тримайтеся. Радий, що допоміг. До зустрічі. Головне – не хвилюйтеся.

– До зустрічі, – сказала Ліза. – Дуже дякую.

– Пусте. Радий був знову чимось прислужитися.

Чоловічок простяг Лізі її ланцюжок.

– Вибачте, ради Бога. Не знав, що ви… Вибачте. Ось, візьміть маленьку компенсацію за завдані моральні збитки. – Він простяг Лізі гарну брошку. – Візьміть. Вона досить дорога і гарно виглядає.

– Засуньте її собі в дупу, – грубо сказала Ліза і вийшла на вулицю.

Серце її співало. Її, правда, здивував грубий тон і слова Максима, але подумала, що з такими негідниками інакше не можна. Нарешті за неї по-справжньому, по-чоловічому заступилися. Допомогли і, по суті, врятували. Несподівано до голови залетіла інша думка: а чи зміг би так допомогти Степан, Степашко?.. Навряд… А якби й подзвонив, чи так би відразу послухалася ця наволоч? Чи ювелір посміявся б, як і з неї… Ліза засоромилася цих думок і пішла швидше, майже побігла. Потім трохи стишила ходу, але осінній вечір тепер здавався теплим і пахучим. Ніби весь Київ казав їй: «Я тебе люблю, Лізо!» І вона любила це місто, людей, що поспішали з роботи, і… саму себе. А ще кого… Степана чи… чи Максима? Чи обох відразу? Але хіба таке можливо?

Вона зателефонувала до Ірки.

– Іруню, ти знаєш, що таке щастя?

– Щастя – це коли багато кави, шампана і бажаючих носити тебе на руках, – сказала Ірка. – І коли правильно занесуть, куди треба.

– Щастя, коли… коли я… ти…

Ліза не доказала, затнулася, збилася на півслові. Вона раптом зрозуміла: не знає, що сказати. Слова кудись поділися, й думки теж. Все було наче очевидним і… нічого не означало. Вона йшла посеред міста, яке належало їй, любило її і було… незнайомим.