Владимир Лис - Стара холера

Доки ще обоє топчуть ряст і сніги не замітають їхні сліди.

Доки існує стежка, по якій нарешті ідуть двоє. Хай не йдуть, а дибають, але ж двоє.

Але біда була в іншому – як сказати про його бажання Єві?

Адам начистив бульби, Єва поставила варити, а сам Адам почав нетерпляче ждати появи місяця. Той останнім часом викочувався на небо великим і гарячим. Такий місяць неодмінно мав дати якусь розумну пораду.

Адам наївся м’ятої бульби з салом і квашеними огірками. Прихвалив Єву, що вигадала добру вечерю, випив ще чаю з якимись трьома травами, заготовленими влітку Євою (здається, материнка, м’ята і листя суниці), перехрестився і цього разу не пішов дивитися з Євою телевізора. Сказав, що хоче подивитися, який цього вечора викотиться місяць.

– Чудисько Тихіське, – буркнула Єва.

«Чудисько Тихіське» сіло коло вікна і стало ждати появи вечірнього світила. І таки діждався Адам, і місяць справді виявився величезним, у півнеба, яскраво-червоним. Адам подумав, що з таким місяцем варто говорити надворі, одягнув куфайку і видибав з хати. Він стояв, дивився, як Місяць поволі викочується все вище, і шукав слів. Вони мали бути особливими, та такі слова ніяк не приходили.

«Ну, ти ж усе й так знаєш, – подумав Адам. – Ти ж Боже явлєніє, то й належить заглядати не тико в людські вікна, а й у людські душі».

Щось тернулося об ногу. Його Нюрка чи Євин кіт?

«І кіт неїн теперка мій», – подумав далі Адам і сказав уголос:

– Дивися й ти на місяця, я ни бороню.

Він стояв, мерз, а місяць піднімався все вгору і вгору й від того робився меншим. Треба було поспішати.

– То як сказати Єві? – спитав Адам.

– Рішай сам, ти ближче до цеї жінки, – відповів місяць.

– Ну добре, добре, як довіряєш, то вже сам рішуся, – сказав Адам.

Тре’ було вертатися до хати. Місяць от-от мали закрити хмари, які й собі виповзали на небо. Адам радісно подумав, що він ще не такий і старий, раз добре бачить і місяць, і хмари. Ну, може, трошки ни так добре, як ото колись.

Рипнули двері, й Адам почув Євин голос:

– Адаме, де ти? Ти тут?

– А де ж би мені бути, – сказав Адам. – Оно місяця підсадив вище на небо. Тепер дивлюся, щоб не впав случаєм…

– Сміхолюдник, – сказала Єва. – Я вже думала, мо’ , знов поплентався до своєї пустки.

Адамові стало тепліше од тих слів. Підійшов до Єви і торкнувся неї своїм плечем. Шкода, що в нього шерсті нема, як у кота. Почув, як Єва тихо дихає. Хоч, може, то йому чується тихо…

– Куди ж я од тебе піду? – Адамові було добре питати ни то Єву, ни то місяця, а може, й неїного кота.

Він таки сказав другого дня вранці, що мають повінчатися. Отак просто, аж самому дивно, і сказав.

– У тебе гарєчки нима? – Єва аж підійшла і справді помацала Адамового лоба. – Хоч’ на всеньке село наробити сміху?

– Та чого б то… Я ж не шуткома, а всурйоз…

– Всерйоз ліпше помовчи, – сказала Єва.

– Я ж і на тім світі хочу бути з тобою, – жалібно сказав Адам.

– А я, може, не хочу, причеписько старе…

Та по Євинім голосі Адам відчув, що швидше вона збентежена, ніж сердита. Те його порадувало. Просто треба знайти якісь слова, щоб переконати Єву. Але слів не знаходилося.

До Пилипівського посту, коли вже не можна буде вінчатися, лишалися лічені дні, тре’ було поспішати. Адам же заганяв слова, котрі знаходив, назад усередину.

Він думав про те, що має знайти особливе слово. Хай не два, не три, а хоча б одне, може, півсловечка, але таке, що йшло до нього цілий, цілісінький вік. Той, який десь розсипав. За яким іде тико їдне слово й проситься, щоб його узяв до себе. Життя, вік і оте слово, як їх примирити? Як зробити, що вдіяти, аби вони стрілися?..

– Ти уже вмивався?

Євин голос почувся мовби здалека. Ніби вона не питала, а звідкись його кликала. А нащо питає про вмивачку?

– Атож, – сказав Адам.

– То ставай, разом помолимося. Ото й буде наше вінчання.

– Добре, – згодився Адам.

Вони обоє стали перед образами. Перехрестилися, і Єва почала голосно проказувати слова молитви. І «Отче наш», і «Богородице Діво, радуйся», а потому до якогось святого (Адам і не чув такого) звернуту проказала.

Як закінчила, Адам раптом виразно почув:

– Чи береш ти, Адаме, за жінку цю Єву?

– Беру, – одказав Адам.

А Єва, замість того щоб і собі почути Божий голос і дати на нього своє слово, промовила зі скрушним зітханням:

– Ой, чудисько ти моє…

– А гинчого чудиська тутика, в цій хаті, й нема, – сказав Адам. І подумав, що тре’ буде молитися разом кожен день. Мо’ , й справді стрінуться на тім світі…