Владимир Лис - Стара холера

Вимовила якомога безжурніше й відстороненіше:

– Слухаю.

Після обміну вітаннями він сказав:

– Вибачте, що турбую, Лізонько, – його голос був зніяковілим (чи здалося?), – ви, звичайно не повірите, але мені просто хотілося почути ваш голос.

– Що ж, ви почули…

– І дуже радий цьому. І не буду казати банальності, який він у вас прекрасний…

– Ви вже сказали…

– Ох, Лізо, Лізо… – Пауза, і після неї: – У моєму календарі з’явилося свято – день нашого обіду.

«Напрошується до мене чи що?» – Лізу налякала ця несподівана думка.

– Максиме, я не знаю, що говорити… Давайте про щось порозмовляємо при нашій останній зустрічі.

– Значить, ви приїдете… Їй-Богу, я хвилююся. І не знаю, чим вас пригостити…

– Я не вибаглива, – сказала Ліза. – Якщо дала слово, то приїду.

– Я знову заїду за вами. О першій?

– Гаразд. До побачення?

Вона вимовила це саме так – з питальною інтонацією. І відразу ж розсердилася на себе.

– Якщо ви не бажаєте розмовляти, – сумирно сказав Максим, – то я теж скажу до побачення. Але все ж запитаю: у вас усе добре?

– Дуже добре… Квіти купують набагато ліпше, ніж раніше.

Підозрюю, що теж якісь ваші фокуси.

– Що ви, Лізо… Хіба купують мої хлопці?

– Ні, але…

Він після паузи:

– Ви така прониклива, що я, так і бути, признаюся. Я рекомендував деяким моїм знайомим купувати квіти на всякі там урочистості саме у вашому магазині. Сподіваюся, хоч це можна?

– Можна. Дякую за рекламу.

– Радий хоч якось прислужитися.

Вони обмінялися ще кількома фразами. Відключивши свій мобільний (стільничок, казав філолог-всезнайка Степашко), Ліза подумала, що не знає, яку оцінку ставити собі за цю розмову – п’ятірку з плюсом, по-теперішньому дванадцятку, чи, навпаки, двійку? Щось засмоктало під ложечкою, а далі вона сердито подумала: а чому треба якось оцінювати? Себе, їхню розмову… Чому вона не вірить, що мажор (не мажор, а мажорище) може просто закохатися… Як звичайний молодий хлопець, ну, нехай не молодий, але живий – із серцем, нервами й почуттями… Ну й хай собі покохає в думках, щось, може, й поуявляє, попереживає, йому і таким, як він, це корисно. У світі крім доларів, маєтків, заводів, газет, пароплавів і чого там ще, якими вони володіють, є любов, яка розпалює, оживляє серця і синам олігархів…

Ліза ще не підозрювала, що через кілька днів їй самій доведеться набирати номер Максима Качули.

Вона й раніше знала, що на вулиці, якою йшла від магазинчика до зупинки метро, є невеличкі двері, над якими напис: «Ювелір». І збоку, біля дверей, за вікном табличка: «Скупка, ремонт, поправка ювелірних виробів. Виключно якісна і чесна робота». Раз Ліза зайшла. За столиком, відділеним від зальчика склом, сидів і в чомусь корпався чоловік років за тридцять, доволі симпатичний, хоч із невеликими залисинами. Спитав: «Ви щось принесли, дівчино? На прийом чи в ремонт?» Ліза сказала, що ні, нічого не принесла, просто заглянула подивитися, вона шукає одну прикрасу. Чоловік пояснив, що вони тут нічого не продають, тільки купують і ремонтують, можна зробити і дрібну поправку. «Але ж для чогось скупляєте», – хотіла сказати Ліза, однак промовчала.

Тепер вона знову зайшла, побачила того самого чоловіка і почула ті самі завчені фрази. Повагавшись, дістала з сумочки ланцюжок і спитала, чи не міг би пан оцінити цю річ? Коли ювелір узяв до рук Максимів дарунок, Ліза помітила, як загорілися його очі. Він обдивився, ледь-ледь прицмокнув і сказав, що може дати за нього цілу тисячу.

– Ні, – сказала Ліза. – Я не продаю.

– Ви не зрозуміли, пані, – сказав ювелір. – Я вам дам не тисячу гривень, а тисячу доларів.

У Лізиних грудях щось тенькнуло. «Ну-ну», – ледве не вирвалося.

– І все? – вимовила вона майже весело.

– Ну гаразд, – ювелір із залисинами, які стали за цей час ще виразнішими, криво посміхнувся, – дві тисячі.

Ліза вимовила цього разу з притиском:

– Я ж сказала, що не продаю, а прошу оцінити. І ціна тут не дві тисячі…

– Звідки ви знаєте?

Ювелір поглянув якось ще по-інакшому – іронічно і в той же час зацікавлено.

– Здогадуюся, – сказала Ліза. – Це подарунок, тому й не продаю.

– І подарунки, панночко, продаються за гарну ціну. Моя найостанніша ціна – п’ять тисяч. Купите собі ще ліпший ланцюжок. Здуріти треба – я даю вам п’ять тисяч доларів!

– Ні, – сказала Ліза. – Давайте…

– Сім тисяч. Це вже справді остання ціна.

Ліза зрозуміла, що річ цьому жевжику дуже сподобалася і що її ціна ще більша, ніж сім тисяч доларів. Вона знову наполегливо простягла руку.