Владимир Лис - Стара холера

– Подруго, ти чого замовкла? – Ірка озвалась явно стривожено. – Що з тобою? Та ти дихаєш так, наче за тобою женуться сто вовків чи… десять кавалєрів.

– Нічого, – сказала Ліза.

– Тю, та ти чи не закохалася знову?

– Звичайно, я закохана, Ірусь, ти ж знаєш, – сказала Ліза.

– Я маю на увазі не твого Стефанí, – сказала Ірина з наголосом на останньому складі. – Признайся, подруго, сталося?

– Ні, ні і ще раз ні, – заперечила Ліза з великою впевненістю. – Чуєш, ні, Іринище. Не вигадуй. Просто мені зробили одну добру річ. Просто я переходжу через міст і наближаю берег.

– Ти точно п’яна, – констатувала Ірка. – Дивися, не впади зі свого мосту. Давай, завтра розкажеш, хто тобі так допоміг, чи що там ще… А то в мене тут зібралася тепла компашка. А хоч – вали до нас. Тут хлопчики-бурундучки і дівчата-пташечки. Знайдеться і для тебе місце. То як?

– Я поїду додому, Ірк… Мені потрібен добрий душ.

– Чао-какао, – сказала Ірка. – Ти справді на мосту? Не впадеш?

– Турботлива ти моя… І знаєш, що таке щастя…

Ліза вимкнула мобільник. Ось і станція метро. Вона потрапляє у свій вир. І її потік. У неї своє життя. Вона любить, кохає. Дуже кохає Степанка. Степашка. Через чотири дні вона попрощається з ілюзіями, які десь там було виникли. Там, на тому останньому побаченні вона, може, зрозуміє, навіщо була потрібна Максимові.

І все ж про своє останнє (останнє?) побачення, зустріч з Максимом Качулою Ліза не сказала Степанові. Не змогла. Наче чогось страшилася. Того, що приховує? Самої себе? Своїх почуттів і вагань?

Може ж вона собі дозволити цю маленьку, трохи фантастичну пригоду… Степан уже знає про її зустріч з Максимом у придорожньому лісовому ресторанчику. І знатиме ще багато чого. А про це – ні… Розкаже коли-небудь, коли вже житимуть довго і щасливо. Ось так. Обоє посміються. Степанко, може, запізніло поревнує.

Зустріч мала відбутися в суботу. Вона сказала Степанкові, що нехай не приїжджає, у неї буде дівчачник. У неділю догулюватимуть, а зустрінуться десь наступного тижня. Все, поки-сороки…

У п’ятницю Ліза зателефонувала власниці крамниці й попросила відпустку за свій рахунок на один день. Їй дуже необхідна. Якщо треба, вона відпрацює.

– Звичайно, Лізонько, – сказала власниця. – Але чому відпустка? Та ще й за власний рахунок? Ви заслужили на більше. Ви дуже добре працюєте, я вами задоволена. Будемо вважати, що ви працюватимете і в суботу, а в магазинчик я пришлю когось іншого на підміну.

– Дякую. Але…

– Ніяких «але», Лізонько. Ви великий молодець, і я це ціную. Зараз до вас приїде дівчина, і ви дасте їй ключі від крамнички. Можете не виходити і в неділю. У понеділок у вас вихідний. Вийдете на роботу у вівторок. До побачення, Лізонько. Ви велика розумниця, дитино моя.

Після цієї розмови Ліза не знала, що й думати. Вперше власниця, її недосяжна господарка, так з нею розмовляла. Не просто розмовляла, а її мова лилася медом. Суперлагідно і суперпривітно. Що сталося? Згадала ті викуплені Максимом квіти?

І раптом всередині Лізи все похололо. Власниця, дамочка із залізним характером, яка враз так подобрішала, знає про її зустріч з Максимом?.. Звідки? Чи навіть знає щось більше… І як вона буде поводитися, коли довідається, що Ліза порвала з Максимом, сином великого олігарха? Від цих запитань загуло в голові.

Ліза подумала: «А хто ж тепер за мене заступиться? Степан, Степашко безпорадний?»

Вона відчула, що місто знову їй чуже. І чужіє вона сама собі. Їй захотілося, щоб щось трапилося – зараз, негайно. Таке, щоб звільнило від геть усіх проблем. Вона чекала дива, якому не було назви, імені.

Щось Леся перестала до неї заглядати – заздрить? А чому? Вона ж боїться йти до Лесі, боїться можливих запитань.

Ліза бажала, аби швидше закінчився робочий день. Може, дорогою додому або вдома їй полегшає.

Приїхала дівчина, що мала підмінити її на два дні. Ліза віддала їй ключі від крамнички. Дівчина була молоденька, ще молодша за неї. Ліза подумала: «Цікаво, а вона б сподобалася Максимові?»

Дівчина розмовляла з нею якось запобігливо. Чи вони всі подуріли, чи їй здається? Що з нею?

Робота закінчилася, та Лізі не полегшало. Виходячи з крамнички, вона вирішила заглянути до Лесі. Але в тої вже було зачинено.

Тут до неї підбігла жінка. Схопила за рукав.

– Дівчино, пробачте, це ж ви продаєте квіти?

– Я, – сказала Ліза.

– Може, ще продасте букетик, завтра у внучки день народження, а я про квіти й забула. Подарунок оце купила, а про квіти тільки тепер згадала.